Не можна обмежувати права людини, просто тому, що не можна. І баста
Інакше ми говоримо не про демократичну країну. А про тоталітарну
Нещодавно один лідер суспільної думки вирішив, що конче потрібно зберегти націю. І для цього потрібно, щоб люди розмножувалися. Але клятий технологічний розвиток, урбанізація і люди не хочуть активно плодитися і розмножуватися. І тоді лідер думок заявив, що вихід є. Треба розселити міста. І повернути більшість нації до села. І там вони вже почнуть розмножуватись. Як робили це століттями. І не посперечаєшся, що в містах люди розмножуються погано. По всьому світу. Це загальний тренд.
Це ідея Дугіна. Автор руського миру. Який конче переймається долею російської нації.
Чомусь згадалося про це, коли в українському інституті майбутнього (мабуть, не дуже доброго майбутнього) також почали перейматися майбутнім української нації і запропонували після війни ще на три роки залишити чоловіків без базового права виїзду за кордон. Ну, ми ж боролись за свободу. А тому живіть у бараці.
Дуже подібні думки і в принципі часто деякі українські діячі, намагаючись боротися із невідворотнім, починають продукувати ідеї, які дуже подібні до руського миру.
І це не треба обговорювати. Не можна обмежувати права людини, просто тому, що не можна. І баста. Інакше ми говоримо не про демократичну країну. А про тоталітарну. Де мета виправдовує засоби. І де свобода конкретної людини нічого не варта. Це модель і росії також.
І так, після війни депопуляція буде нашою найбільшою проблемою. І так, деяка кількість чоловіків поїде, як тільки відкриють кордони. І мають повне право так зробити. Хтось повернеться із-за кордону, де перечікує війну. Що є цілком природнім. А хтось поїде, в тому чисті демобілізувавшись із збройних сил. Бо так хоче. І не комусь там розповідати людині, яка віддавала все заради країни, що ця країна потім хоче не випускати тебе із обіймів.
Проте проблему треба вирішувати, визнаючи її, не у спосіб, неприпустимий для вільної країни. Демократичної країни. Країни, де права людини не порожній звук. Країну, об’єднану цінностями, за які боролася. Адже саме про цінності ця війна. Щоб не стати росією.
Отже, після війни у нас буде велика проблема. Депопуляція. І це навіть не проблема кількості людей. Це проблема вікового складу. Занадто багато пенсіонерів. Занадто мало працюючих. Може в інституті майбутнього запропонують скоротити кількість пенсіонерів, невідомо. Але, знов таки, в демократичній країні такі ідеї не працюють.
Яка можлива відповідь? Тільки одна. Це міграція. Залучення трудових мігрантів. З різних країн. З різних континентів. Різних рас. І віросповідань. Просто тому, що десь запасної України у нас немає.
Чи краще було б повернути українців? Звісно краще. Але ж ви не повернете їх силою. А чим довше триває війна, тим більше українці, що поїхали, облаштовують свій побут. І тим менше вони захочуть повертатися. Ба більше, проблема депопуляції була актуальною для України і до війни. У нас не було безробіття. У нас був брак робочої сили. Який є і зараз, навіть під час війни, на фоні відсутності інвестицій.
Чи можна сподіватись, що українці, раптом, заперечивши світові тренди, почнуть активно розмножуватись? Ні. Це треба визнати. Якщо, звісно, якийсь інститут майбутнього не запропонує розселити українців назад по селах.
Тому міграція — єдина відповідь. Подобається вона вам чи не подобається. Альтернативи просто немає. Альтернатива — тотальна бідність.
Це треба визнати. І до цього треба готуватись. Цей процес має бути не хаотичним, а керованим. І суспільство має бути до нього готовим.
Ось про що треба говорити, а не продукувати божевільні теорії про зневажання базових прав людей і перетворення України у барак, який плекає надію на євроінтеграцію. Хотів би я побачити очі європейських чиновників, якім будуть пропонувати поєднання таких кроків із євроінтеграцією. Хотів би я побачити очі виборців, думка яких дуже важлива в Україні, коли хтось з офіційних осіб вийде з такою пропозицією.
