Трагічний і водночас героїчний рік опору!

Ця велика війна була неминучою. путін виношував її плани давно. Просто довго вичікував, шукав найбільш сприятливого моменту. За цей рік ми часто ставили собі запитання: чому на­пав саме зараз? І не завжди хочемо знати чесну відповідь. А знати її треба, щоб у майбутньому не давати ворогу таких карт-бланшів. Анексія Криму і захоплення частини Донеччини й Лу­ганщини у 2014 році показали, що путін атакує тоді, коли ба­чить «вікно можливостей», тобто вважає, що саме зараз жертва слабка і не готова себе боронити. Звісно, абсолютну паралель проводити не можна, бо після Революції Гідності та втечі Януко­вича країна була абсолютно беззахисна, розгублена, демора­лізована, відтак її справді можна було брати голими руками. У 2022-му ситуація була принципово іншою — в країні повно­цінна законна влада і боєздатна армія. Але путін вирішив, що нинішня українська влада морально не готова захищати країну. І не тільки влада. Був впевнений, що і народ, який тотальною більшістю обрав владу «миротворців», не буде «лягати кість­ми» на шляху окупанта. Як би нам цього не хотілося визнавати, але саме результати президентських і парламентських виборів остаточно переконали путіна, що українці готові до миру «за будь-яку ціну». Зокрема, ціною незалежності власної країни.

Ба більше! Так вважав не лише путін. Наші західні партнери також не мали великих ілюзій щодо здатності України чини­ти опір «другій армії світу». Навіть американці (вже мовчимо про європейців), вважали, що Україна «ляже» під окупанта за лічені дні. Вже не секрет, що американський генерал Марк Міллі за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення на закритому засіданні профільного комітету у конгресі США до­повідав про «Київ 72 години». І, на жаль, мали чимало підстав для таких песимістичних прогнозів. Бо саме Америка, грунту­ючись на даних власної розвідки, неодноразово попереджа­ла українську владу про справжні наміри росії, а напередодні вторгнення просто криком кричала. І бачила абсолютно не­адекватну реакцію. Наша влада, яка майже три роки намага­лася зазирнути в очі путіну, не вірила у його плани, точніше, було непереборне бажання не вірити. Влада нагадувала тих трьох мавпочок: нічого не чую, нічого не бачу, нічого нікому не скажу… Хоча ні, дещо казала: американцям — щоб не сія­ли паніки, бо це шкодить економіці, а українцям, аби не брали собі дурного до голови, а готувалися їсти шашлики на 9 трав­ня. Чим, думаю, остаточно переконала ворога, що Україна не збирається воювати…

Але Україна вразила всіх: і ворогів, і друзів, і саму себе! Сум­нозвісні 72 години розтягнулися вже на рік. Драматичний і водно­час героїчний рік опору. 24 лютого — трагічна дата для України, але і глибоко символічна. Дата, яка відтепер в історії держави буде символізувати неймовірну мужність і стійкість українців, міць і відвагу української армії, яка стала справжнім феноме­ном.

Вже зрозуміло, що путін зламав свої сатанинські зуби об Україну. І ці зуби йому конче треба підлікувати чи наростити. Зважаючи на те, що росія не планувала затяжної війни, а відтак не була до неї повноцінно готовою, зараз намагається закрі­пити бодай незначні території, які за рік вдалося відкусити, і на певний час заморозити гарячу фазу конфлікту. Схоже, вже і в кремлі зрозуміли, що хвалена «друга армія світу» — це колос на глиняних ногах. Все, що може ця гнила армія, — закидати про­тивника м’ясом новобранців. Але це малоефективний спосіб ведення сучасної війни. Розуміючи, що на полі бою російська армія довго не протримається, особливо з огляду на те, що у них зброя закінчується, а у нас найновітніша якраз на підходах, путін намагатиметься так званими дипломатичними методами (у його розумінні це банальний ядерний шантаж) схиляти Укра­їну «до миру», тобто до капітуляції. Для цього задіяв чи не усіх агентів впливу та корисних ідіотів по всьому світу — від Ілона Маска до колишнього лідера культової групи Pink Floyd Родже­ра Вотерса, які почали безсоромно просувати російські нара­тиви… Саме напередодні річниці війни російські агенти, як щури, повилазили зі всіх щілин і почали нити, мовляв, треба за­кінчити війну, а тому слід припинити Україні давати зброю. Цін­ність цієї війни, як би це цинічно не звучало, ще й у тому, що усе лайно спливло на поверхню, а кремль був змушений засвітити чи не усю свою агентуру, яку роками методично впроваджував по усьому світу… Тепер ми точно знаємо, хто наші друзі, а хто — вороги. Без зайвих ілюзій. А обізнаний — значить озброєний.

Ми цю війну виграємо! Це не лише бравада, а факт, який визнають і наші донедавна скептично налаштовані союзники. Ще не знаємо, коли буде цей великий День Перемоги, але він точно буде! Сенсаційний візит президента США Джо Байдена — це не лише символічний жест підтримки напередодні річниці вторгнення, це насамперед сигнал путіну, такий собі тролінг. Мовляв, рік тому ти планував своїми нікчемними короткими ніжками топтати Хрещатик, мріяв приймати парад перемоги, тому наказав солдатам брати парадну форму, а вийшло карди­нально по-іншому. Візит Байдена — це публічний акт принижен­ня путіна, якому чітко дали зрозуміти, що його «спецоперація» провалена, а остаточна поразка і капітуляція росії — лише пи­тання часу.