Війна — не війна, яка в Пхукете різниця
Не уявляю, як жити з таким порожнім черепом, щоби вітер продував
Якщо чесно, звичайно, інколи заздрю таким людям, як Тищенко. Не матеріальній складовій, а тому, наскільки вони інтегрально цілісні особистості.
Тут живеш. Кожен день постійні рефлексії, постійні внутрішні бої. Достатньо роблю/недостатньо. Маю право опустити руки/не маю. Втома: боротися до повного виснаження чи здатися їй і лежати цілий день, дивлячись в стелю. Внутрішній симпозіум на два дні: чи можу поїхати кудись на вихідні, чи не маю морального права, бо навкруги стільки страждань та людей, які не живуть, а існують. Додаткова панель: чи етично мати в таких умовах вихідні в принципі!
Постійний тиск відповідальності! Постійне зіставлення дій та думок з трьома етичними компасами. Постійне самокопання за ситуації, в яких проявив слабкість духу.
А так хочеться інколи ні про що не думати. Он щоби в голові — тупо пустеля. Захотів на пляж, як безпечальний у**ан Коля. Намутив «Шлях», поїхав. Приїхав — ще щось намутив. Порішав вапроси. Підняв бабла. Намутив шлях ще раз. Італія, Чінкве Терре, ось все це. Війна — не війна, яка в Пхукете різниця.
Не уявляю, як жити з таким порожнім черепом, щоби вітер продував. Але таке життя зі сторони інколи видається набагато більш щасливим.
