Старі люди казали…

У крамниці побутових товарів жіночка передпенсійних років купує свічки. Цікавиться у продавця, чи не сильно коптять і як довго вони світитимуть. Почувши про вісім годин безчадного горіння, бере цілий пучок парафінових стержнів. А потім, про щось подумавши, повертається до прилавка і просить ще стільки ж.

Донедавна хтось покепкував би із цієї надміру запасливої пані — але тепер не посміє: нині так само, як вона, робить чи не кожен другий з нас. При свічках ліпше, ніж без електрики.

Сценка у магазині повернула мене у далеке дитинство. Ми, дітлахи, любили нишпорити по малодоступних бабусиних закамарках на стриху, в надії знайти ледь не скарб. Його не було. Зате трапився нам на очі припорошений багаторічним пилом ящик з великими шматками господарського мила. А ще надибали зо три десятки пахучих воскових свічок, дві гасові лампи з грубим полотняним гнітом і запасні грушеподібні «шкелка» до них. Там же у металевому бідончику хлюпали кілька літрів «нафти», якою ті лампи належало заправляти. Ще більше були здивовані, коли в кутку стодоли побачили акуратно поскладані два великі кам’яні кола — то були жорна ще з часів мого дідуся…

Розчаровані, що не знайшли «нічого цікавого», ми дорікали домашнім: навіщо той весь мотлох тримати? Цивілізація ж бо у нас! Радили зробити «суботник» і викинути ті «пережитки» на смітник. А дещо, як от жорна, ціп, лампу пропонували віддати у краєзнавчий музей.

Бачили б ви, як після цього спалахнула зазвичай спокійна бабуся. «Тільки-но спробуйте, сякі-такі! Як не маєте чим зайнятися, ідіть позбирайте жуки з картоплі. І дайте води корові! Дров принесіть!»

Уже ввечері, коли все стишилося, бабуся повернулася до гострої обідньої розмови:

— Ви, дітоньки, не сердіться за те, що насварила вас. На хазяйстві все треба мати — і на завтра, і на післязавтра. І на рік уперед. Аби не пропасти, якби раптом війна…

— Яка війна, бабо, може бути тепер, у ХХ столітті? Ніхто на нас не нападе! Часи вже не ті… — не вгавали ми, роблячи великі очі.

— Нехай пан Біг береже! Але старі люди так казали і робили. Тож я так кажу і роблю. Так воно якось спокійніше…

Перед сном, щоб ми втихомирилися, бабуся любила розповідати всякі цікаві історії. Переважно — містичні. Згадувала й місцеві прикмети, найперше ті, що стосувалися загадкових природних явищ. Пригадую одну з них: якщо грім б’є на голе, без листя, дерево — може бути великий неурожай. Або війна.

Ми, звичайно, крадькома підсміхалися, чуючи ті апокаліптичні віщування — вважали їх забобонами. Але…

У січні цього року я у «Високому Замку» писав про рідкісне явище, свідком якого довелося стати — про громи і блискавки посеред зими. Гатили вони у нічному небі якраз на свято Василя. Негода супроводжувалася рясним льодяним дощем. У своїй замітці я згадав про пов’язані із зимовою грозою фобії предків. Але про війну, яку вони колись передбачали, написати не наважився. Не хотів лякати сучасників тим, що старі люди колись казали.

А вони, виявляється, мали рацію. Трохи більше, як за місяць після «грому на голе дерево», а згодом після іншого, на думку старожилів, небесного знамення — «світлових стовпів» на нас з різних боків посунула російська мерзота…

Тепер, коли слухаю якісь оповіді вибілених часом людей, більше мовчу. Не сперечаюся з ними, почувши щось, здавалось би, неймовірне. І не дивуюся, коли вони роблять припаси «на чорний день». Як ота жіночка у крамниці з двома пучками куплених свічок. Час такий.