Але насправді війна нічого не списує. Ніколи та нікому
За заявою Мінкульту та Олександра не стоїть нічого, окрім бажання заховати під килим саму тему колективної відповідальності великої політико-олігархічно-медійної плеяди щодо демобілізації та дебілізації суспільства протягом багатьох років
Заява Ткаченка на захист медійників, які активно колаборували з російським світом та запрошували війну у наш дім - це насправді не просто про ведучих чи журналістів. Це глибше.
Шлях до самоусвідомлення, розвитку та мудрості людини тернистий та складний.
Ті, хто йде цим шляхом, не можуть не рефлексувати над своїми помилками. Життя вибиває ґрунт з-під наших ніг для того, щоби кожен з нас пройшов свій хресний шлях. Шлях каяття та смирення. Шлях постійного усвідомлення себе вчорашнього як людини, яка помилялася, робила негідні вчинки. Шлях брати відповідальність за власні думки та дії.
Олександр Ткаченко цією заявою вигороджує не умовну Наташу Влащенко. А самого себе. Як людину, як керівника телеканалу та як міністра тієї влади, яка, скажімо відверто, легковажила щодо російської загрози та була внутрішньо впевнена в тому, що у війні справді винуваті якісь умовні «біндери», які провокували путіна. Телеканал, яким керував Олександр, розповідав про Сороса та «біолабораторії США». Влада, яку представляв та представляє Ткаченко, чотири місяці розповідала про Байдена, який сіє паніку.
Ми можемо про це мовчати заради дуже умовної єдності. Хоча справжня єдність формується навкруги спільних цінностей, а не особистостей в кабінетах. Єдність - це про те, що якими би ми не були різними у поглядах або діях, ми можемо бути єдиними у відстоюванні чогось, що є більшим за нас самих.
Але мовчання - не означає забуття.
А Олександр прагне саме того, щоби усі забули. Щоби війна усе списала. Але насправді війна нічого не списує. Ніколи та нікому.
Сенс цього звернення в тому, що немає значення, що хто робив до 24 лютого. Головне - що після.
І з цим можна було б погодитися. За однієї умови.
Чи можемо ми пробачити іншим їх помилки? Можемо. Але для цього потрібно попросити пробачення. Та ці помилки визнати. Але для цього треба мати хоча б мінімальний морально-етичний компас.
Я помилявся у житті безліч разів. Навіть щодо ймовірності великої війни. У яку я не вірив до останнього, бо оперую логікою та здоровими глуздом. Так само я помилявся у свій час щодо анексії Криму. Бо не міг повірити у те, що путін існує у своїй паралельній системі координат, в якій є якийсь дуже збочений різновид логіки. Життя зіграло зі мною цей злий жарт двічі!
За заявою Мінкульту та Олександра не стоїть нічого, окрім бажання заховати під килим саму тему колективної відповідальності великої політико-олігархічно-медійної плеяди щодо демобілізації та дебілізації суспільства протягом багатьох років.
Бо сама ця тема, якщо вона буде порушена на рівні суспільної дискусії, в майбутньому загрожуватиме тій політичній гегемонії, яка склалася з 2019 року, підривати статус-кво, який дуже хочеться назавжди зберегти.
Але так, звичайно, не вийде. Бо кров - не вода. Вона не витікає у землю. Вона засихає огидними плямами, які постійно нагадують про себе.
Приватизувати майбутньою перемогу (дай Боже це буде саме перемога) не вийде. Не вийде й уникнути незручних та небезпечних тем. Бо суспільство вийде з цієї війни іншим. Я не знаю яким саме, але іншим. І воно не буде в курсі про намальований у фантазії окремих людей статус-кво.
Якби десь на Печерських пагорбах була присутня мудрість, цей процес суспільно-політичної трансформації, який може ґрунтуватися на переосмисленні наших спільних національних помилок, влада та навколовладні еліти могли би передбачити та очолити.
Але мудрість приходить до людини разом із усвідомленням власної недосконалості. А живі Боги недосконалими бути не можуть. Вони осліплені сяйвом власного его. І не помічають перших несміливих промінчиків сонця, яке встає десь на обрії. Сонця нової країни!
