росія – це final boss світової турбулентності чи ні?

Ніч у миколаївському готелі "Інгул" коштує 493 грн. Щоправда, самого готелю немає. Ще у березні російські скинули на нього авіабомби. Букінг за інерцією пропонує мені там оселитися, обіцяючи 10-відсоткову знижку та критий басейн.

Сервіси мирного часу не встигають за воєнним станом. У прифронтовому Миколаєві в готелі краще заздалегідь дзвонити. Багато з них не працюють, а ті, що залишилися, пропонують житло та каністру води. У місті немає водопостачання, тому тут немає і випадкових людей. Або місцеві, або ті, хто у справі. Ми з останніх.

Українські міста зустрічають приїжджих білбордами. Подекуди автори тексту пропонують окупантам здавати техніку – і обіцяють круглі суми. На загальному тлі Миколаїв виглядає якимсь гранично прямолінійним: його білборди пропонують російським солдатам на вибір смерть чи полон. Причому місто робить все, щоб адресати повідомлення не мали жодного шансу на ці білборди поглянути.

Українські міста тепер можна поділити на дві групи. У першій будуть ті, що перебувають у зоні досяжності російської артилерії. У другій – решта. Артилерійські снаряди порівняно дешеві – й окупанти їх не заощаджують, рівняючи із землею житлові квартали. Решті міст загрожують ракети – крилаті та балістичні – які коштують дорого, а тому їх намагаються витрачати на "дорогі" цілі. Втім, помилки наведення ніхто не скасовував.

Все частіше запитую себе: а як сам володимир путін бачить оптимальний вихід із ситуації? Як він уявляє собі "хепі-енд" розв'язаної ним війни? Навіть якщо він досягне тактичної перемоги – як це все змінить долю росії? Що змушує його думати, ніби рф має хоч один позитивний сценарій майбутнього?

Цікаво. Останніх років десять російська пропаганда в Німеччині продавала путіна як такого собі "російського царя з німецьким бекграундом". Проводила паралелі між його службою в ГДР та етнічним корінням династії Романових. Наголошувала, що сто років тому війна Німеччини з росією закінчилася катастрофою для обох імперій. Все це працювало двадцять років і перестало два місяці тому.

володимир путін схожий на людину, яка дбайливо накопичувала та будувала, щоб потім поставити все на "зеро" й програти. На наших очах його політичні крестражі у вигляді "заможності" та "стабільності" йдуть під ніж – і є шанс, що фінал правління буде гіршим за ті горезвісні дев'яності, на контрасті з якими путін вибудовував свій режим.

У росії було дві "духовних скрєпи". Нафтодолари та ядерна зброя. І в міру того, як одна з них стає все ілюзорнішою – зростає питома вага та вплив другої. І головне питання, яким відтепер задаються всі: чи має російський президент червону лінію? Чи готовий він пожертвувати власним честолюбством заради збереження білкової форми життя на планеті?

А ще ніяк не вдається знайти собі відповідь на інше питання. росія – це final boss світової турбулентності чи ні? Наша географічна близькість викривляє нашу оптику — й тому москва затуляє для нас Пекін. Але якщо за підсумком століття москва виявиться не Волан-де-Мортом, а Грін-де-Вальдом? Ми зараз проживаємо фінал протистояння демократій та диктатур чи це лише передмова?

Зате я певен в іншому. Після цієї війни проросійські гасла в Україні будуть неможливими. А тому новим притулком вітчизняних популістів та мародерів стануть гасла антиєвропейські.

Нові падальники осідлають тему "європейської зради". Стануть твердити про "нерішучість партнерів" та половинчастість їхньої допомоги. Заявлять, що Україна врятувала континент – і тому має право спочивати на лаврах загальної подяки.

Вони скажуть, що Київ не повинен змінюватися. Оголосять реформи непотрібними. Назвуть Україну втраченим Граалем та набутими скрижалями. Стануть вимагати від оточуючих покаянь та підношень. І в результаті проїдатимуть увесь той ресурс колективної довіри та подяки, який прямо зараз копять для України її армія та народ.

Дуже у багатьох буде спокуса конвертувати загальні досягнення у персональний капітал. Іміджевий. Політичний. Фінансовий. Поки одні кладуть каміння у фундамент майбутнього – інші захочуть на цьому фундаменті збудувати особисту кар'єру. Багато хто сподівається, що війна все спише. Хочеться сподіватись, що не все.

Хоча деякі речі війна точно встигла змінити. Час перетворився на ресурс, який коштує дорожче за гроші. Ніхто з тих, хто носить піксель, не може ручатися за власне завтра – тому ми більше не відкладаємо свої плани.

Ми вчимося цінувати дрібниці. Дорожити тими, хто поруч. Війна відкрила для нас сотні тисяч людей, які готові інвестувати приватне у загальне, а персональне – у колективне. Цей травень складається з їхніх біографій, і категорія "соромно" стала важливішою за категорію "страшно".

Що б не було у нашому завтра – нам навряд чи доведеться червоніти за наше сьогодні.

Джерело