Передплатити

Кіборги, термінатори, як іще назвати цих людей?

І хто ми в порівнянні з ними?


Можливо, доля готує нам щось гірше попереду. Але станом на сьогодні не Буча, а Маріуполь стає символом найбільшої трагедії цієї війни. Можна було би пафосно написати, що серце планети сьогодні б’ється на Азовсталі. Але точніше буде сказати, що серце планети сьогодні не б’ється на Азовсталі.

Облоги траплялися й раніше в людській історії, але ще ніколи трагедія не розгорталася перед нами наживо, в прямому етері, live. Завдяки інтернету й старлінкам на Азовсталі є зв’язок, тож усі ми щодня можемо стежити за новинами звідти. Це схоже на якесь химерне реаліті-шоу, але по той бік екрану йдеться не про персонажів, а про реальні життя дорогих людей.

Невже це не фільм?

Пресконференція з обложеного міста, оточеного заводу, закритих бункерів і підвалів? Досконала англійська від воїна, який перебуває нижче всіх відомих кіл пекла. Кіборги, термінатори, як іще назвати цих людей? І хто ми в порівнянні з ними? Антиутопія, як вона є.

Захисники Азовсталі просять підписати петицію. Самі вигадують механізми порятунку, відшуковують в історії приклади вдалих операцій. Тепер кожен українець знає слово «екстракшн». Звернення до лідерів світу, святих отців, міжнародних організацій. Стукання у всі двері. Заклики, небайдужість, громадянська позиція. Трагедія, що переростає у фарс.

Ким треба бути, щоб вірити, буцімто петиція може врятувати когось із найгарячішої точки на планеті? Там гатять з усіх дозволених і заборонених видів зброї, а ми протиставимо цьому масовий репост у фейсбуці?! Цинічнішої позиції годі уявити. Цинічнішим є тільки не репостити.

Не знаю, як правильно. Можна написати пост, можна написати його англійською, звернутися до закордонних друзів, зібрати мітинг у своєму місті, пікетувати ООН чи будити серед ночі Папу Римського. Яке все це має значення, якщо ми ні на що не впливаємо?

Я, звісно, підписав петицію, але не стежу, чи набрала вона вже необхідну кількість підписів. Занадто мізерною мені здається роль кліку в інтернеті у порівнянні з жахом, який панує на Азовсталі.

Занадто довго російська пропаганда створювала образ бійців «Азова», занадто багато зусиль вкладено в те, щоб саме вони стали символами так званого «українського нацизму». І занадто добре б’ються наші Збройні Сили, щоб у росії не залишилося жодного іншого шансу на символічну перемогу. Крім Азовсталі. Найшла коса на камінь.

Тому я песиміст. У ці миті заздрю релігійним людям, бо вони принаймні можуть молитися чи сподіватися на диво. Я можу підписувати петиції, писати тексти, хоча з кожною наступною літерою будь-яке слово знецінюється.

Безумовно, герої. Вищі всяких похвал і будь-яких порівнянь. Люди, які вже увійшли в історію. Приклади для багатьох наступних поколінь. Гордість нації. Міцніші за сталь. Потік очевидних банальностей можна продовжувати, але час визнати, що це ситуація, коли і письменник, і мова безсилі. Бо все це має сенс тільки доти, поки вони живі. Даруйте, але посмертно – не рахується.

А для заспокоєння совісті можна підписати петицію. Мовляв, я не стояв осторонь, щось пробував, намагався. Так, погоджуюся – не залишилося нічого кращого, ніж підписатися під власним безсиллям. Але від цього не легше.

Джерело