Як Медведчук обікрав російську казну

Днями радник голови МЗС України Вадим Денисенко розповів: провали в розрахунках агресора та неправильні розрахунки Путіна не в останню чергу — заслуга його кума Віктора Медведчука. На його структури в Україні тривалий час витрачалися шалені кошти. Натомість Медведчук їх цинічно та банально крав. Звітуючи очільнику кремля про свої успіхи, які де-факто здебільшого лишалися на папері.

Тобто путін беззастережно довірився Медведчуку. російська казна фарширувала його нафтодоларами — ну не свої ж гроші російський диктатор йому платив, хай Медведчук сто разів йому кум. Від результату українцям не легше, бо війна тривала весь цей час у різних фазах, і зараз — найстрашніша. Так, Медведчук винен перед Україною за підривну діяльність проти держави, громадянином якої досі є. Маю надію, що його заарештують очно, а не заочно. Але є також надія, що його розшукують і за поребриком, за особистим путінським наказом.

Адже завинив Медведчук і перед путіним: дурив, брав величезні гроші, крав їх. Зокрема, на крадені гроші куплені різні кітчеві предмети непристойної, позбавленої смаку розкоші. Проте ширшому загалу навряд відомо: обкрадати російську казну в подібний спосіб, подібними методами — давня київська традиція. Маю на увазі нечистих на руку осіб, які працювали на російську ідею і брали за це чималі гроші. Традиції, яку продовжив Медведчук — щонайменше сто років.

Ще до Революції Гідності я почав працювати в жанрі історичного роману. Твір «Київські бомби» став останнім, завершеним у мирний час — жовтень 2013-го. І першим, який побачив світ у буремні часи — лютий 2014-го. Назва зазвучала інакше. Але інакше й почав сприйматися одіозний Медведчук із його так званим «Українським вибором».

19 лютого я представляв роман у ефірі «Громадського радіо». Не знаю, чи був у когось час дослухатися до автора якогось там роману тоді. Проте я говорив те саме, що повторю зараз. Ви ж будьте уважні й відстежуйте паралелі.

Отже, 1903 рік. З Таврійського до Київського охоронного відділення переводять такого собі ротмістра Олександра Спиридовича. Задача поставлена проста: навести в Києві порядок, бо щось звіти місцевої охранки розходяться з дійсністю. На папері — чимало агентури, її активна та успішна діяльність. Задля утримання цієї агентурної мережі особисто царський прем`єр Сергій Вітте виділяв генералові Василеві Новицькому, тодішньому начальнику київського губернського жандармського управління 10 тисяч рублів з царської казни — сума чимала. Коли ж Спиридович почав розбиратися, то виявилося: вся агентурна мережа охранки — це двоє студентів та один залізничник. А штат працівників, на який виділялися згадані «великі тищі» — три канцеляриста, які до всього не розмовляли між собою. Зате всі троє дружно «списували» гроші на неіснуючу, фейкову агентуру. Та звітували про успішне розкриття ніколи не існуючих підпільних груп. Реальні ж терористи чулися в тодішньому Києві, мов риби у воді. Власне, ці терористи потім і склали основу більшовицької росії. Сьогодні їхні прямі нащадки воюють не лише з Україною — з усім цивілізованим світом.

Яка доля фактично розкрадених на «агентуру» царських грошей? Генерал Новицький… програвав їх у карти. Грав із банкірами, бізнесменами, надував щоки, щиро вважав партнерів-картярів своїми агентами.

Тим часом терористи склали й прислали своєму головному ворогові лист подяки. Мовляв, дуже вдячні за можливість спокійно «працювати».

Ось так потроху, але впевнено розвалювалася російська імперія. Всякі російські правителі, на всіх рівнях завжди ставили в Україні, — в якому б статусі Україна не була, — на негідників, казнокрадів, корупціонерів. Власне, зробили цю ставку й тоді, у 2013 році: згадайте медведчуківський «Українській вибір», багато шуму з нічого. Почасти українська влада навіть допомогла йому, закриваючи контрольовані ним ЗМІ, беручи під домашній арешт тощо. Інакше діяти ані наша влада, ані наші правоохоронці не мали права. Але ж за поребриком, у путінських очах, зростала значимість агента і його агентури, як зараз бачимо, почасти вигаданої.

Негідники й крадії програють завжди. Ставити на них не можна, вірити їм — теж. Ви ж бачите: історія повторюється.

Джерело