Covid-19 і кліматичні вибухи загострили нову проблему для світу

Літо 2021 року стало пекельним. Від Каліфорнії до Сибіру все горить і тоне. Мільйони приречені підхопити смертоносний вірус і не ясно, хто виживе (у світі заразилися понад 200 млн осіб, понад 4 млн померли від ковіду). Потепління на 1,2 градуса за Цельсієм призвело до природних катаклізмів, впоратися з якими людству не під силу. Стан безпорадності охопив усі нації і всі уряди, незалежно від їхнього політичного забарвлення.

Ковід і кліматичні вибухи загострили ще одну проблему: нерівність всередині всіх держав — як демократій, так і автократії. Мова йде не тільки про монетарну нерівність, а й про нерівний доступ до освіти, охорони здоров'я та інновацій; про гендерну і расову нерівність.

Ми все ще міркуємо про звичні речі — ядерне стримування, конфлікти, глобалізацію, боротьбу за гегемонію, Байдена і Путіна. Все це дрібниці на тлі екзистенціальної катастрофи і загроз стабільності навіть для розвинених держав.

Якщо кліматична криза наростає поступово і є надія навчитися жити з пандемією, то нерівність стає запальною сумішшю. Першими на Заході про вибухонебезпечність нерівності заговорили ліві, зачитуючись бестселером «Капітал у XXI столітті» Тома Пікетті. Сьогодні вже ліберали попереджають про деформації західної системи, що стала наслідком акценту на регулювальну роль ринку, яка призвела до формування корпоративно-плутократичного зашморгу і «відчуття несправедливості, яке пожирає» (Френсіс Фукуяма).

Захід міг би і далі жити зі своєю «пасткою нерівності» якби не шок, викликаний трампізмом — вибухом агресивного популізму, який потряс основи американської демократії, викликав Brexit і підриває Європейський Союз. Прокинувшись, ліберальне співтовариство почало визнавати, що лібералізм у його нинішньому форматі не може вирішити проблему соціальної вразливості і його потрібно коригувати. Тімоті Гартон Еш: «Для того щоб відповісти на багатошаровий виклик нерівності, потрібні більш радикальні заходи, ніж ті, які ліберали могли собі уявити 30 років тому».

Сьогодні виникає нова реальність. Концентрація держав на внутрішніх ризиках веде до перебудови світових відносин, включно з торгівлею, комунікаціями, міграцією. Колишні пріоритети безпеки — боротьба з тероризмом, ядерне стримування, конфронтація з опонентами — в суспільній свідомості відходять на другий план. Пандемія та кліматичні потрясіння, а також нерівний доступ до розвитку людського капіталу стають основними загрозами. Змінюється поняття «енергетичної безпеки», яка тепер зв'язується із зеленою економікою, а не нафтою і газом.

Виникає потреба в нових світових клубах, об'єднаних не військово-політичними викликами, а необхідністю координувати зусилля з розвитку поновлюваних джерел енергії і запобігання поширенню вірусу. Заходу доведеться знайти новий баланс між стримуванням і підтримкою. З одного боку, виникла потреба в ізоляції регіонів — джерел зараження ковідом. З іншого — розвинені держави будуть змушені взяти на себе вакцинацію тих країн, які не можуть з цим впоратися. З одного боку, держави, що почали зелений перехід, здійснюватимуть тиск на країни, що не готові до альтернативної енергетики. Але з іншого — «зелені» держави повинні допомогти «бензиновим» економікам досягти greenhouse-gas neutrality. Нарешті, при відображенні національних загроз доведеться шукати баланс між індивідуалізмом і солідарністю і почуттям спільності, які лібералізм так довго ігнорував.

Спеціальний представник президента Росії з питань сталого розвитку Анатолій Чубайс заговорив про зміну світових еліт у результаті «зеленого» переходу. Навряд чи енергоперехід змете стару еліту. У Норвегії, яка раніше інших почала йти до зеленої економіки, поки не видно елітних перетрясок. Але якщо Захід почне відповідати і на проблему нерівності, це буде революція: зміна траєкторії розвитку, структури економіки, пріоритетів політики. Таке потрясіння неможливе без поновлення правлячого класу. Світові еліти, сформовані в період нафти і газу, ядерного протистояння і балансу сил, не можуть впоратися з новим часом. Але зміна еліт буде викликана не технологією, а потребою в новому договорі влади із суспільством, на який нинішня еліта не здатна.

Неясно, як в цьому контексті будуть вирішуватися питання війни і миру, збройних конфліктів і вибору політичного устрою. Не виключено, що конфлікти виникатимуть не через ресурси і територіальні суперечки, а між тими державами, хто відповів на нові виклики, і тими, хто не здатний — або не бажає — це зробити.

Росія в новій реальності виглядає, як антикваріат. Кремлівський механізм виживання за рахунок пошуку ворогів, торгівлі ресурсами і погрози застосувати силу — арсенал минулого. Ми бачимо вимушене визнання Кремлем нових віянь: прем'єр Мішустін створив робочі групи «з адаптації» до енергопереходу. Але реальна адаптація повинна означати трансформацію економіки разом із зав'язаними на неї олігархічними інтересами. Хто ж на таке зважиться! І як боротьба Росії за освоєння ресурсів Арктики укладається в «зелений коридор»? У всякому разі, поки частка поновлюваних джерел у виробництві енергії в РФ до 2035 року повинна досягти тільки 2−2,5%.

Ще важливіше для Росії сплеск нерівності (10% найбагатших росіян володіють більш ніж 80% національного багатства країни; з коефіцієнтом Джині 87,8 Росія випереджає Латинську Америку і Африку; за добробутом росіяни бідніші за жителів Естонії у 7 разів; Албанії — в 2,8 разу, Сербії — в 2,7 разу). Перетворення нерівності в гримучу суміш заштовхує Росію в зону нестабільності, перетворюючись на чинник державного самогубства.

Відповідь на виклик пандемії, кліматичної кризи і нерівності вимагає переорієнтації російської влади на розвиток людського капіталу. Але це суперечить суті системи, орієнтованої на придушення особистості. А якщо такий перехід виявляється неможливим, Росії загрожує доля світового ізгоя, від якого зелений світ буде змушений відгороджуватися — в ім'я своєї безпеки. Може здатися, це далека перспектива. Але час летить швидко…

Джерело