Кароліна з віником

Буденний львівський ранок, 06.25. Автобусна зупинка біля решток автобусного заводу. Рейсові маршрутки доколисують перших пасажирів. Чекаю і я свого транспорту…

Перед моїм носом м'яко пропливає іномарка і паркується за кілька метрів. З водійського місця виходить хлопчина років 20-ти. Стильні шорти, пляжні окуляри, модна футболка і такі ж кросівки. У вухах — мікроплеєри. На руці — смартгодинник. Типова молода людина, більшість з яких у цю пору додивляється свої післядискотечні сни…

Ну, думаю, напевно цей стиляга приїхав у кантор поміняти долари. Або ж — випити поблизу експрес-кави…

Далі все мені здалося нереальністю. Хлопчина відкрив багажник, знайшов там і натягнув робочі рукавиці, накинув на себе світловідбивну жилетку. Дістав віника, совок. Через «зебру» перейшов на інший бік вулиці. І взявся замітати. Робив це із навичками умовної «цьоці Клави», яка двірникує ледь не все життя. Зачищав територію від післядощового намулу, осколків пляшкового скла, порожніх цигаркових пачок, цукеркових фантиків. Біля бордюру побачив недопалок — і з вправністю більярдиста закинув його у свій совок-лузу…

Біля мене стиха перемовляються бабусі. Схвально кивають головами. Кажуть, що «дитина має добре вихОвання»…

А хлопець швидко завершив свою місію. Через перехід підтюпцем побіг до автівки, сховав у багажник амуніцію й інструмент. Витер вологою серветкою руки. І тихенько від'їхав. Може — досипати. А, може — обслуговувати іншу територію…

За кілька останніх днів я бачив ще кілька таких колоритних подорожніх сценок.

На вулиці Коновальця підліток з ірокезом на голові гуляв зі своїм мініпесиком рідкісної породи. Його Джессі подріботів на газон, присів на задні лапки і зробив свою вимушену собачу справу. Юнак тут же поліз у сумочку на животі, добув поліетиленовий пакет, одягнув його на пальці, прибрав Джессікові «сардельки». І переадресував їх у сміттєвий контейнер. Хіхікання однолітків, котрі проходили мимо, немовби не почув…

А оце зовсім недавно неподалік нашої редакції, на вулиці Залізняка, ще раз подумки сказав собі «Вау!» На тротуарі сумлінно орудувало віником симпатичне дівча. Той же, що і раніше, типаж: модерні мокасини і «велосипедки», брендові окуляри.

Перефразовуючи героя популярного фільму, про неї можна було б сказати: красуня, трудівниця…

Не стримуюсь і підходжу до юнки. Щось верзу на кшталт: «Ви не соромитеся такої „не престижної“ праці? Вам би пасувало сидіти десь за комп'ютером чи у фітнес-клубі…»

Дівчина відповідає сердито. Навіть дещо ображено. «Нехай соромляться ті, що зловживають алкоголем, наркотиками і торгують своїм тілом! Нехай соромно буде нашим депутатам, які протирають у парламенті штани!».

А потім, зрозумівши, що зовсім не насміхаюся над нею, промовила: «Я вчуся в університеті. Маю трохи вільного часу. Тож чому б не допомогти своїй бабусі-двірничці — у неї зараз проблеми зі здоров'ям?»

Попросив дівчину стати до знимки. Відмовилася. Дозволила сфотографувати хіба що зі спини. А от ім'я своє назвала — Кароліна.

Багато хто з людей середнього і старшого віку нарікає на нинішню молодь. Мовляв, не така вона, як ми — у свої молоді роки. Малограмотна, безвідповідальна, черства, байдужа. Вітер у молодих головах. Мені є що заперечити таким людям. На початку розповім їм про Кароліну…