Передплатити Підтримати

Параліч вибору

Зеленський мовчить, коли Путін розповідає про Україну, мов якусь "недоречність" на мапі Європи

Почну здалеку, з відомого канадського автора численних романів Дугласа Коупленда. Він береться за майже неможливе — пробує з'ясувати закономірності і бодай якісь константи нашого релятивного часу. Так от, однією з рис своїх сучасників вважає «параліч вибору». У бестселері «Покоління Х», Коупленд так визначає цю, на мою думку, недугу: «Параліч вибору: ухилення від будь-якого вибору навіть за його існування».

Мені видається, що режим української клоунократії з його фронтменом та численними квартальними слугами, які зодягнули тепер цілком респектабельні костюми і осіли в кабінетах, що геть не личать ні їхньому смаку, ні, тим паче, компетенціям, попри епідемію ковіду, потерпає ще й від коуплендівського паралічу вибору. Симптоми щораз частіше виринають на люди не тільки в улюбленому жанрі Зеленського — «відосіках», по суті, комічних репризах, де він постає у звичному для себе амплуа актора розважального жанру.

Симптоми ріжуть вухо у відосиках і численних інтерв'ю поважним виданням, яких зараз побільшало. Особливо ж коли «свій хлопець» з Кривого Рогу пробує оповити серйозні, майже геополітичні сентенції у словесну оболонку жартів чи, з дозволу сказати, метафор. Бо навряд чи можна вважати метафорою кричущу банальність, нашвидкуруч загримовану в грайливі плоскі анекдоти.

На провідних сценах світової політики справжні лідери та їхні альтер его (насамперед Джо Байден і Владімір Путін) з'ясовують не тільки стосунки між собою, а й долю України у тих стосунках. Бо саме вона є одним із найбільших каменів спіткання демократії та тиранії. Президент Сполучених Штатів, приховавши вочевидь невдоволену міну після підліткових запитань Зеленського («а чому ми не в НАТО?», «а чому МВФ не дає нам грошей?») висуває російському «самодержцю» «16 балів», тобто 16 ультиматумів, серед яких — чимало «українських». Що робить у цей час наш «найвидатніший лідер сучасності»? Аплодує, висловлює підтримку, демонструє вдячність? Далебі… Він затягує стару пісеньку — про «зустріч посередині», про нестримну жагу «зазирнути у вічі» Путіну. Путіну, у погляді якого вже, на жаль, покійний друг України, сенатор-республіканець Джон Маккейн давно відчитав три літери «К.Г.Б», а Байден вловив зловісний сталевий відблиск убивці.

У Зе! пісенці «чудове все». Ось відповідь на сакраментальне запитання про «Путіна-убивцю»: «Не можна ставити такі питання і не можна на них відповідати, навіть коли тобі дуже хочеться…», «Воно дуже некоректне». Ну, по-перше, сучасний політик на те й політик, щоб відповідати на будь-які запитання, навіть найнекоректніші. По-друге, не вказувати журналістам, про що запитувати, а про що «мовчати у ганчірочку». І, по-третє, називати речі своїми іменами, особливо, коли йдеться про агресора, який снить і бачить твою країну поневоленою і вбиває для цього руками своїх опричників твоїх же співгромадян.

Натомість Зеленський, перейшовши при цьому на зрозумілу «омріяним партнером» мову, просторікує: «Я говорю — надо просто уважать друг друга, и все будет нормально». Наслідки маємо ледь не щодня, бо із зони ООС надходять розпачливі повідомлення про чергову смерть або каліцтво наших молодих захисників.

Зеленський мовчить, коли Путін розповідає про Україну, мов якусь «недоречність» на мапі Європи, коли повторює давні чорносотенські вигадки про «австрійський генштаб, у нетрях якого вигадали українців», коли єхидно порівнює демократичну Україну з нацистською Німеччиною. І, звісно, мабуть, у глибинах своєї інфантильної, совкової душі аплодує, чуючи кремлівські оцінки Майдану, як «державного перевороту», через який трапився відтак і Крим, і Донбас. І за позірного бажання «у НАТО», «в Європу», стриманий конституційними пересторогами, вписаними туди ненависними йому «попередниками», змушений ковтати гірку пілюлю від Байдена про те, що ні анексований Крим, ні тимчасово окупований росіянами Донбас не стануть перешкодою для вступу України у Північноатлантичний Альянс.

А українська влада, на жаль, не бажає ні чути, ні бачити більш ніж прозорих натяків. Зеленський міцно сидить на гачку проросійської агентури, прислухається до нашіптувань Єрмака, якого у Вашингтоні вважають настільки ефесбешно-токсичним, що навіть не хочуть чути його голосу у телефоні. Принаймні, радник Байдена Джейк Салліван гидливо переадресовує єрмаківські дзвінки на якихось 15-х чиновників.

Зеленський, попри «боротьбу з олігархами», й надалі молиться на Коломойського, — афериста і шахрая, мабуть, найодіознішого тепер для американського правосуддя. Зеленський потерпає від паралічу вибору, хоча насправді для притомного політика він — на долоні.

Зеленський тупо не бажає бачити, що почав стрибати «пеньками Януковича». Той також мав вибір, як і чинний президент, — між Росією та Європою, між НАТО і Кремлем. Але коли дійшло до реперної точки у Вільнюсі, — зрадив справжніх союзників, купився на хабар від Москви. Я думаю, що для Зеленського його «Вільнюс» (тобто точка неповернення) вже доволі чітко бовваніє на горизонті.

Тому варто поквапитися з усуненням прикрої недуги — паралічу вибору. Бо понад половина співгромадян однозначно висловлюються за євроатлантичне майбутнє країни, і, у першу чергу, — з міркувань безпеки перед загарбником. Тому вдалий, як на думку невибагливого Зе!-популіста, жарт про послідовність дій («коли, вибачте, хочеш, то спочатку треба зняти штани, а потім сходити»), може стати доволі печальним. Аби не трапилося так, що й «штани зняти» Зеленський не встигне…

Ігор Гулик для «ВЗ»