Передплатити Підтримати

Привид "зеленої" диктатури

Чи можуть соціологічні заміри рейтингів стати мотиваційним чинником для зміцнення особистої влади у позірно демократичній країні? Чи надаються сухі цифри на роль пускового механізму для посилення режиму, формування основ автократичної системи аж до диктатури?

Судячи з політичних практик Зеленського і Кварталу, — так.

Колишній хедлайнер гумористичних шоу просто не здатен на інші реакції, коли чує, як потихеньку гасне шал оплесків і реляцій… Зараз Зеленський взявся за розучування ролі патріота. Принаймні, заборона пропагандистських (a la Russia) телеканалів Віктора Медведчука, і ось нарешті — вручення підозри у державній зраді відверто московській маріонетці Анатолію Шарію, свідчать на користь такого припущення.

Однак варто розуміти, що і кум Путіна, і «рожевий» клоун Шарій безперешкодно, ба — навіть за мовчазного сприяння влади, — досі діяли безкарно і свавільно. Аж поки на екрані соціологічних замірів не засвітилися зловісні для Зеленського відсотки.

Втрачаючи на Сході і Півдні стабільно «ватний» електорат, на Банковій вирішили справити собі досі незвичний камуфляж патріотів-державників, який, хоч і муляє, зате дає шанс. Зе! і його радники й не приховують, що для того, аби усунути політичних опонентів, вони ладні застосувати репресії і щодо націонал-демократичних середовищ. І ось інформаційним полем покотилися пробні кулі з натяками на «промосковськість» меседжів на телеканалі «Прямий», про те, що будь-яка критика «найвеличнішого лідера» у межах країни є трансляцією прокремлівських наративів.

Зеленський наразі нагадує «потішного диктатора», як оце у комедійному фільмі Ларрі Чарльза «Диктатор». Там північноамериканський сатрап Хаффаз Алладін, приїхавши до США, щиро дивується тамтешній демократії. «Уявіть, якщо б в Америці була диктатура. Один відсоток громадян володів би всіма багатствами країни… Ваша преса здавалася б вільною, але таємно контролювалася б одним магнатом і його сім'єю… Можна обирати, кого слід. Можна брехати про причини початку війни…».

Продукт криворізького совка, Зеленський, у принципі, слідує своєму ж давньому кіношному образу Голобородька, якого, погодьтеся, важко назвати демократом, бо демократія вимагає дотримання процедур і поваги до інституцій, а не свавілля і волюнтаризму «вождя». Цей образ пробивається крізь вже по-справжньому президентський «шарм» господаря Банкової: то у форматі новорічного звернення, то у мемній фразі «Вийди геть, розбійнику!», то у значно серйозніших кроках — до прикладу, спробах руками «двістівідсоткової» генпрокурори знищити антикорупційну інфраструктуру, тяжко вибудувану «попередниками». За прикладом «запорєбріка» люди президента організовують та фінансують справжні ботоферми, на кшталт ольгінських, для знищення політичних опонентів. Зеленський не був би популістом, щоб оминути риторику «народовладдя», і ось уже маємо сумнівний закон про ще сумнівніші референдуми, а також піар-епопею з трьома десятками так званих «дискусій» до 30-річчя незалежності.

Часто у мене виникають певні аналогії сучасного правління з президентськими каденціями Леоніда Кучми. «Червоний директор» розпочинав із запитання «Скажіть, що я маю будувати, і я вам це збудую» стосовно країни. Відтак він увійшов у смак, використовуючи нібито й незалежницьку риторику, однак балансуючи на «багатовекторних гойдалках» між Вашингтоном, Брюсселем та Москвою. Зеленський позбавлений можливості повністю опертися на північно-східного сусіда самим фактом неприхованої агресії Москви проти України. А Захід вимагає демократизації суспільного життя, успішної антикорупційної практики і головне — реформ. Зеленський провалив усі вимоги, — і тепер, перед загрозою фінансової катастрофи через відмову МВФ у кредиті, він намагається проманеврувати поміж краплями дощу. Дехто зі спостерігачів припускає, що під час «валентинного» відпочинку у ОАЕ, він обіцяв тамтешнім шейхам пустити їх на майбутній український ринок землі…

Зрештою, елементи ізоляціонізму, особливо, від найближчої до України Європи, дозволять Зеленському тільки зміцнити особисту владу. Він настільки упевнений в успіхові цієї справи, що у відеозверненні до «Слуг» перед екзекуцією КСУ пихато заявляв: «Історія не судить переможців…». Судить, ще й як… Та й суспільство з досвідом комуністичної тиранії не вічно буде інфантильним та байдужим до його авторитарних потуг.

Ігор Гулик для «ВЗ»