Це дуже дратує Кремль. Яке саме значення має Україна
Постійна зміна влади на пострадянському просторі за участю громадян відбувається тільки у п’яти колишніх радянських республіках
Президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов призначив свого сина Сердара своїм заступником — віцепрем'єром (у Туркменістані президент також очолює уряд) і головою Вищої контрольної палати країни. Це не перше високе призначення сина президента, який за останні роки вже встиг побувати і депутатом, і міністром. Спостерігачі вважають, що нове рішення президента є доказом того, що він готує сина як власного спадкоємця. Так що прізвище наступного президента ви вже, напевно знаєте, — пише Віталій Портников для Радіо.Свобода.
При цьому Бердимухамедов — тільки другий президент Туркменістану за 30-річну історію. Його попередник Сапармурат Ніязов раптово помер й не встиг подбати про спадкоємця, але призначення нового президента не обійшлося без арештів і порушення Конституції. Тепер Бердимухамедов намагається виключити несподіванки й залишити владу «у сім'ї».
І у своїх намаганнях він не поодинокий на пострадянському просторі. Президент Азербайджану Ільхам Алієв — син свого батька, попереднього президента й багаторічного першого секретаря ЦК республіканської компартії Гейдара Алієва. Син президента Таджикистану Емомалі Рахмона Рустам Емомалі — спікер верхньої палати парламенту, тобто друга посадова особа країни. Колишній президент Казазстану Нурсултан Назарбаєв передав владу найближчому соратнику Касимжомарту Токаєву. Подейкують, що у нового, поки що формального очільника держави конкуренція з дочкою Назарбаєва Дарігою, також колишньою спікеркою верхньої палати парламенту.
Бажання передати владу комусь із синів проглядається і у намірах білоруського правителя Олександра Лукашенка, який навряд чи випадково згадав про родичів під час виступу на засіданні Всебілоруських народних зборів…
А у Росії? Володимир Путін, звичайно ж, не є сином Бориса Єльцина. Але владу отримав із рук попередника, ба більше — вагому роль у визначенні спадкоємця зіграли родичі попередника, його дочка Тетяна Юмашева та її чоловік, який певний час очолював президентську адміністрацію. І це — яскравий приклад непотизму у нібито демократичній державі.
А потім Путін передав владу своєму соратнику Дмитру Медведєву, щоб невдовзі помінятися з ним посадами президента і очільника уряду. І зараз, коли мова йде про транзит влади у Росії, сперечаються виключно про те, чи залишиться Путін при владі довічно або ж вирішить передати владу комусь із власного оточення.
А яку роль у всьому цьому відіграють виборці? Якщо говорити чесно — жодної. Від виборців вимагається тільки формально схвалити те, що вирішили за них, а у більшості колишніх радянських республік громадяни не мають навіть можливості проконтролювати й захистити результати власного голосування. Коли такі спроби здійснюються — найбільш яскравий приклад ми бачили після білоруських президентських виборів 2020 року — влада відповідає на протести силою. Справжнє очманіле середньовіччя!
Значення України є величезним
Таким чином, постійна зміна влади на пострадянському просторі за участю громадян відбувається тільки у п’яти колишніх радянських республіках (якщо не рахувати країни Балтії, окуповані СРСР 1940 року — суспільство цих країн ніколи не вважало їх частиною колишньої імперії). Це Україна, Молдова, Грузія, Вірменія і Киргизстан.
І у кожній з цих країн громадянам доводилося неодноразово виходити на вулиці, щоб захищати своє право на вибір.
Але у них — попри всі проблеми в розвитку, конфлікти з Росією або із сусідами, злодійкуватих олігархів і спроби політиків використати народний гнів — все ж таки вийшло забезпечити один із найважливіших атрибутів цивілізованого світу. Вони не дали замінити процедуру ритуалом, імітацією демократії, а отже зробили важливий крок уперед від Радянського Союзу. І значення України тут є величезним, бо зміни у другій за кількістю населення колишній радянській республіці — важливий приклад для інших.
І це також пояснює, чому українська демократія так дратує Кремль.
