Передплатити Підтримати

Білоруське дзеркало

Іноді кращий спосіб оцінити свою реальність — це зазирнути у вікна сусідів

Тридцять років Україна судила про себе по більш удачливих сусідах.

Навколо нас було чимало історій успіху. Перед очима був приклад країн Балтії. Польщі. Чехії та Словаччини. Ми міряли свої економічні реформи досвідом Варшави — і це вганяло в депресію. Ми вимірювали суб'єктність досвідом Вільнюса — і розчаровувалися. Наші сусіди пішли далеко вперед — й Україна виглядала на їх фоні як безнадійний двієчник, нездатний вирватися з калейдоскопа протиріч.

А потім сталася Білорусь. І стала ще одним дзеркалом для нашої країни. Ось тільки наше відображення в цьому дзеркалі набагато менш бентежить, ніж ми звикли.

На тлі подій в сусідній країні ми можемо оцінити свій власний пройдений шлях. А також — оцінити всі ті пастки, яких нам, свого часу, пощастило уникнути.

Наприклад, ще недавно наші співгромадяни вважали Олександра Лукашенка зразковим державним діячем. У списку найбільш популярних іноземних політиків він традиційно займав перші рядки. Багатьох це змушувало розмірковувати про принади беззмінного правління. Бо «спадкоємність». Бо «послідовність».

А виявилося, що весь калейдоскоп українських президентів був нашою власною страховкою від диктатора. Жоден вітчизняний гарант не встигав врости в свою посаду настільки, щоб привласнити країну. Жоден український глава держави не мав шансів зачистити поле від конкурентів. Змінюваність влади гарантувала осудність влади — вірус месіанства якщо й проникав в кабінети Банкової, то не встигав дати метастази. Той єдиний президент, який вирішив стати винятком, в результаті опинився в Ростові.

До того ж, Білорусь довела порочність української мрії про «державу-гегемона». Офіційний Мінськ зберіг в держвласності індустріальний радянський спадок — і цей крок взяв всіх жителів країни в заручники. У Білорусі державний Лев’ятан виявився без конкурентів. Його право на владу ніхто не може заперечити. Ніяких альтернативних центрів впливу просто не існує.

Під час Майдану нікому не приходило в голову ставити знак рівності між Януковичем і економікою країни. Заклики до зміни влади не супроводжувалися закликами до обвалення фінансової стабільності. Тому що влада й економіка в Україні не були переплетені до стану повної нерозрізненості. А в Білорусі все навпаки. І ось ми бачимо, як опозиційні телеграм-канали закликають протестуючих виводити гроші з банків й обрушити курс національної валюти. Тому що справедливо вважають, що стійкість режиму залежить від стійкості системи. У той час як українське економічне багатоголосся дозволяло боротися з політикою, не оголошуючи хрестовий похід проти економіки.

По-третє, вся горезвісна білоруська стабільність виявилася історією про російський апарат життєзабезпечення. Рубильник від стійкості знаходиться в руках Москви. Саме вона вирішує — жити цьому заповіднику псевдосоціалізму або померти. І якщо рентні платежі, які Білорусь отримувала від Москви в обмін на лояльність, припиняться, — то українська економічна криза 2014−2015 видаватиметься на тлі цього шторму легкими брижами. Український обиватель може часом відчувати класову ненависть до українського бізнесу — але саме приватна ініціатива дає нам запас міцності, якого немає у сусідів.

Білорусь перетворилася для нас у ще одне дзеркало. Але, на відміну від польського, литовського або чеського, в цьому відображенні ми бачимо не тільки масштаби упущеного. Ми бачимо ще й величину пройденого. Досить вдивитися, щоб виявити, що наші недоліки — це продовження наших достоїнств. А те, що ми звикли сприймати як недосконалість, насправді є запобіжником від диктатури.

Іноді кращий спосіб оцінити свою реальність — це зазирнути у вікна сусідів.

Джерело