Передплатити Підтримати

Великі імітатори

Зеленському чужі емоції та переживання тих, кого болять незарубцьовані рани минулого

Десь у новинних стрічках за останній тиждень промайнула реакція президента Зеленського на акт наруги над скульптурою «Гірка пам’ять дитинства» на території Національного музею Голодомору. Здавалось би, так і повинно бути. Якби не одне «але». Вандали понищили «Дівчинку з колосками» у ніч проти 22 серпня, а оцінок Зеленського українська спільнота дочекалася аж… 7 вересня.

Тобто понад два тижні в Офісі президента думали-гадали, що б то написати про бузувірський вчинок на території святого місця. І написали, що Зе! «прикро вражений» інцидентом, «який різко контрастує з моїми враженнями від спілкування з креативними й талановитими людьми під час поїздок регіонами України». Отакої! Прикро вражений… Мабуть, у цьому випадку можна було б підшукати більш адекватну оцінку. Але і її, вочевидь, не було б, якби не волання світового українства в особі президента СКУ Павла Ґрода, який написав листа Зеленському ще 26 серпня. Тож «найвеличнішому лідеру» не залишалося виходу, аби, як зауважено у його запізнілій епістолі, не «спотворювати уявлення про українців як про доброзичливий і цивілізований народ».

Ті, хто ретельно стежить за президентськими рефлексіями та реакціями на драстичні, часто трагічні події, — що у нас, що у світі, — давно зауважили дивну вибірковість у цій справі. Зе! взагалі не схильний давати емоційні, блискавичні оцінки, хоча, з огляду на його попереднє заняття, йому мало б вдаватися це дуже добре. Однак вайлуватість вчорашнього коміка особливо помітна, коли йдеться про речі, що так чи інакше торкаються української ідентичності, позиції країни в обороні незалежності, принциповості нашого вибору. Зе! що далі, то рельєфніше виявляє особисту інфантильність та «пофігізм», прагнення прошмигнути поміж крапельками дощу, сфальшивити або злицемірити.

Зеленському чужі емоції та переживання тих, кого болять незарубцьовані рани минулого, він не розуміє або ж свідомо не бажає розуміти проблем країни, яку випадково очолив. Він і на сцені був «великим імітатором», і залишився ним, переселившись на Банкову. Оці його бундючні, награно серйозні гримаси під час міжнародних раутів і робочих поїздок регіонами, — не що інше, як намагання вжитися у невластиве коміку амплуа державця, головнокомандувача, господарника. Йому б повчитися у героя вже трішки старенького серіалу «Удавальник» Джареда, точніше у його життєвого прототипу — американця Фердинанда Волдо Демара, який упродовж багатьох років видавав себе під вигаданими іменами за інженера, полісмена, психолога, бенедиктинського монаха, хірурга, заступника начальника в'язниці тощо. Робив це настільки успішно, що продавши свою історію журналу The Life, на довгі роки став зіркою американської літератури та кіно.

Утім, випадок з «Дівчинкою…» у голодоморному меморіалі — лише один епізод «історії» нашого «великого імітатора». Для когось, можливо, менш болісний, ніж зовсім свіжа трагедія Ярослава Журавля, — розвідника, який загинув під обстрілами терористів, так і не дочекавшись допомоги побратимів. Вони не прийшли, бо, з дозволу сказати, «головнокомандувач» із захопленням освоював роль «миротворця», готуючись до «зустрічі десь посередині» з тими, хто убив його солдата. Так, після смерті морпіха він сподобився нагородити його, прирівнявши страждання пораненого із… бійцем, який двічі кидав евакогрупу під час бою…

Зрештою, чого вимагати, коли суспільству, яке ледь не щодня дізнається про чергові втрати захисників на Сході, Офіс Зеленського розтлумачує, що «не вважає провокативні обстріли порушенням перемир'я»? Плюють в очі, ще й вимагають, аби більшість вважала, що то «Божа роса».

Усі розповіді про так звані «донбаські кейси», хитромудрі схеми, які буцімто втілює перша особа країни, усі ці єрмаки, кравчуки, фокіни, що нап'ялили на себе шати «миротворців», — очевидна ознака того, що політична «еліта» України, за поодинокими винятками, не позбулася малоросійських васальних звичок. І найпроблематичніше: біс з ними, перестарілими «стратегами» з комуністичною кредитною історією. Біда в тому, що переважна більшість так званих «нових облич» не здатна вистрибнути за рамки московської гравітації.

Бо, власне кажучи, проєкт Зе! — «Слуги народу» — креативний винахід саме російських політтехнологів на замовлення Кремля, господар якого зрозумів, що голими руками постмайданну Україну не візьмеш. Персонаж Голобородька, як і сюжетні лінії серіалу, що зараз перетворюються у реалії, ретельно виписаний сусідськими сценаристами. Як і політичні практики Банкової у царині «мирних ініціатив», «особливих статусів», «формул Штайнмаєра».

З такою «політелітою» імітаторів Україна ризикує стати банальною імітацією країни, failed state у повному розумінні цього слова. У сенсі, який уклав ще 2014 року, реагуючи на Революцію Гідності, Владімір Путін.

Утім, серед медиків теж добре відомий термін «великого імітатора». Це словосполучення, яке характеризує недуги з неспецифічними симптомами, і які можна помилково вважати іншими хворобами. Коли ми говоримо про імітацію державництва, і кажемо про її симптом — малоросійство, то мусимо розуміти, що насправді Україна вражена бацилою колаборанства і капітуляції.

«Клінічна картина» — катастрофічна. Лікування залежить лише від волі і пасіонарності тих, хто усвідомлює реальність і готовий змінювати її.

Ігор Гулик для «ВЗ»