Передплатити Підтримати

Про справжніх патріотів тут і там

Від 1991 року, коли західний кордон СРСР перестав бути на замку, мандрувати до Польщі й назад вже довелося десятки, коли не сотні разів.

І давно вже виробилося розуміння того факту, що пасажири потяга «Варшава-Київ» і пасажири автобуса «Люблін-Ковель» — це дещо інші, різні люди. Хоча і з потягом не все так просто. Наприклад, перед запровадженням карантину, коли він іще регулярно курсував, то наступною зупинкою після Києва був Дорогуськ. Не всі знають цю географічну назву — бо це маленьке містечко, практично село на Холмщині. Тобто — це перша залізнична станція по той бік кордону. А на території України потяг не зупинявся — ні у Коростені, ні в Сарнах, ні у Ковелі, хоча й слідував через ці великі станції. А не зупинявся потяг тому, що саме на цих станціях до нього мали змогу сісти пасажири з понаднормовим багажем тютюнових і алкогольних виробів. Ці вироби в Україні відчутно дешевші, ніж у Польщі, і для багатьох мешканців західних областей ця різниця в ціні стала способом достатньо легкого заробітку. Саме вони, «спиртовози» й «сигаретники» (хоча більше таки «спиртовозки» й «сигаретниці», фемінітив тут доречний, бо жінки переважали в цій неформальній професійній спілці) свого часу призвели до скасування іншого потяга — «Київ-Краків». Той потяг ішов через Львів та Перемишль, і був знаний з того, що на ньому було обладнано автоматичну систему розсування коліс при зміні ширини колії на кордоні. Але спиртовози й сигаретники, ховаючи свій крам по різних закапелках вагонів — під стелею, в настінних панелях, і головно під підлогою, швидко вивели автоматичну систему розширення і звуження коліс з ладу. І потяг припинив курсувати взагалі.

Але ця тема — її можна б означити як «Неформальні економічні контакти між Україною і Польщею» — має ще багато інших граней та нюансів. Наші люди, працюючи за Бугом, звісно ж мали особисті стосунки у побуті з представниками польського суспільства, і ті представники не завжди були дипломованими інтелектуалами з глибоким розумінням складного історичного бекграунду в стосунках між двома державами й народами. Думаю, що в розмовах при чарці українських заробітчан із польськими працедавцями волинська різанина згадувалася частіше, ніж наприклад, операція «Вісла», — бо коли ти гість в чужому домі, то швидше підтакуватимеш господареві, аніж полізеш у суперечку. Та й компетентність, обізнаність середнього українця в українсько-польських справах, слід визнати, не дуже висока, тоді як у поляків за рахунок освіти і системної пропаганди ця обізнаність все ж на належному рівні.

Окрім того траплялися й зовсім екстремні випадки. Старший пан якось підсів до мене на лавці у варшавському парку. Видно, панові хотілось виговоритися, і він почав, без представлення і попереднього вступу:

— Ой, пане, так, як у Польщі крадуть, то так ніде не крадуть!

Я повернувся до нього й кивнув головою. Пан сприйняв цей мій жест, як згоду продовжувати бесіду, й почав сипати фактами, сумами і прізвищами польських політиків (деякі я навіть знав), переказувати сюжети кількох фінансових афер, ще й виразно при цьому жестикулюючи. Видно, розповідав він це не вперше, навіть наскрізний сюжет відчувався в його оповіді. Я знав, що в кінці будуть або США, або жидо-масони, або рептилоїди. Так і виявилося.

Та я зрозумів у ту мить дещо інше, — що повернувшись в Україну, якийсь Петро з Волині при чарці переповідатиме землякам:

— Ой, так як у Польщі крадуть — так ніде не крадуть. Мені самі поляки це казали!..

І нічого ж тут не заперечиш…

Проте, карантин в середині березня вніс свої зміни у життя, і переважна більшість заробітчан повернулась у рідні палестини. Окрім певної суми зароблених євро й чималої дози коронавірусу, вони привезли з собою і свій досвід, свої знання про життя у Польщі, Чехії, Італії, Португалії.

Буквально днями на базарі в Рівному трапилося почути фрагмент розмови:

— Та це він там у Чехії на тих стройках надивився, і хоче, щоб і тут було так само.

Й тут пригадався серіал «Ranczo Wilkowyje», бачений по польському ТБ вже чимало років тому. (В Україні теж є село з назвою Вовковиї, на моїй рідній Рівненщині, у Демидівському районі — але саме польські Вільковиє вже стали об’єктом мистецького дослідження, тож повернімося до них.) Серед численних сюжетів серіалу є такий: під продовольчим магазином в центрі села кількоро місцевих пиячків просиджують цілими днями, посмоктуючи потроху дешеве плодовоягідне вино. Поляки називають цей напій «marmota», і це відповідник нашого слова «бормотуха», синонім слова «шмурдяк». А тим часом одна з жінок родом із Вільковиїв десь далеко, у місті, чи й за кордоном доробилась до певних статків, і з найщирішими намірами приїздить у рідне село, мріючи відновити його, вдихнути життя, оживити слабку економічну активність, надати імпульс і т. д. З цією метою заможна жінка викуповує велику стодолу, справжній ангар, наміряючись в подальшому відкрити там якесь виробництво. Але спершу стодолу треба прибрати, вичистити, довести до ладу, — і саме для цього пані наймає наших бравих пиячків-мармотантів. Приїхавши наступного разу, вона кидає оком у бік продовольчого — біля нього ніхто не сидить. Та зазирнувши у стодолу, вона бачить, що найняті нею робітники продовжують своє спілкування з алкоголем, але вже в комфортніших умовах, під дахом. Вона невдоволена цим, робить їм зауваження:

— Чому ви не працюєте?

І один з тих «роботяг», відставивши недопиту пляшку, каже заможній пані, довірливо дивлячись в очі:

— Знаєте, пані, у нас тут хто щось умів, то вже вивчив пару фраз по-німецьки, чи по-французьки, і виїхав на заробітки. А в селі тепер залишилися, можна сказати, самі патріоти…

Повернувшись із італій-португалій, наші заробітчани, як видається, надовго опинились віч на віч із нашими «самими патріотами». Чи принесе це возз’єднання якісь конкретні плоди — поки невідомо. Хочеться вірити, що таки принесе. Але якими вони будуть ті плоди?..

Джерело