Як розпізнати українського патріота?
Український ліберал закінчується на дорозі до українського села. Я в цьому переконалась давно.
Село в буквальному і в алегоричному сенсі — головна перепона до злиття України в екстазі як не з високою російською культурою Пушкіна, Пастернака чи Пелєвіна, то з цивілізованим європейським культурним фастфудом. Або, або. Щоби тільки подалі від національної ідентичності. Карфаген у вигляді культури селюків мусить бути зруйнований. Як правило, українські ліберали здобували освіту в Москві чи є дітьми партійної номенклатури, незалежно від того, куди вони позирають: на схід чи на захід. Оце і є справжня причина, що досі ведуться суперечки про визнання українцями свого культурно-історичного спадку.
У 90-х роках, голодних і злих, вони пробивали собі вікно на Захід і не бідували, як інші. Відпрацьовували методички ФСБ з дискредитації української культури як відсталої і сільської. Шароварництво, хуторянство, вишиватництво — геть. Унікальну літературу, в центрі якої було життя села, — геть.
Вони навчили молодь ненавидіти націоналізм і вважати його злочином. І матюкатись привселюдно зі сцени, «поповнюючи» у такий спосіб лексичний запас укрмови. За тридцять років телевізор знищив будь-які натяки на відродження етнографії, діалектології, підтримку архітектурних та історичних пам’яток, бо олігархічні канали ніколи не допускали обговорення подібних тем. Зате ліберали обливались слізьми при вигляді палаючого Нотр-Дам-де-Парі, коли в Україні горіли дерев’яні церкви, зумисне чи ненароком, руйнувались замки і палаци, вбивали українських патріотів. Стати на захист свого повинні були ліберали, демократи, праві, ліві, націоналісти. Але цього не було і нема досі.
Насправді наша інтелектуальна «еліта» — це совкова креатура, для якої імпортна люстра чи стінка завжди буде кращою за товари національного виробника. Той самий рівень при виборі книжок, фільмів, музики. Війна змусила симпатиків імперської культури принишкнути і навіть примиритися з Шевченком та Франком, вихолостивши їх від неполіткоректності, принаймні у шкільній програмі. Геній може дозволити собі не політкоректність, нетолерантність і не бавитиметься в кон’юнктуру. Купити його не вийде, бо геній — не має ціни. Він — вільний і самотній. Він — не флюгер, який підлаштовується під кожну ідеологію.
В Україні не було ніколи національної культурної політики і, мабуть, не буде ще довго. Є корупція в сфері культури та освіти, є звихнуті на постмодернізмі мізки, і все під гаслом: «Лови момент — хапни і втечи». Або: «Видоюй корівку, доки можеш». Не важливо, за чиї гроші. Чи влади, чи олігархів, чи агентів Кремля. Це все вже було. Я достатньо прожила, щоб порівняти колишню номенклатуру з теперішньою. Це — те саме постколоніальне убожество, яке повзає перед імперським чоботом, московським чи австрійським, чи євросоюзівським. Яке вже забуло, як виглядає нормальна людина, що працює коло землі, навчає дітей у сільській школі, протестує проти забудови, прибирає ліс від сміття, пише історію рідного села, збирає фольклор, намагається врятувати українців від самознищення. Без підтримки держави і суспільства воює не з вітряками, а з жорнами, які перетворюють на порох національну ідентичність. Я не проти лібералів, але не нафталінових чи пройдисвітів, які дивляться на Україну та інші країни не першого світу так, ніби ми індіанці в Скелястих горах, яких треба замкнути у резервації.
Більше ніж націоналізму український ліберал боїться правди, а тому контролює разом зі своїми господарями всі медіа-ресурси, вдягає личину патріотів, але потім раз — і історія з російським режисером у Бабиному Яру, чи креативним майстром гіпсових членів, колаборантською політикою видавництва. Контора спалилася - і стає зрозуміло, кому болить Україна, а для кого — «цякраїназякоїтребавалитипокинепізно». Момент істини — це прекрасно, якою б вона не була сумною.
