Передплатити Підтримати

Колись написані біографії є тільки у мерців

Хто у середині 2013-го міг повірити, що Янукович щезне через півроку? Дві третини країни були не готовими виходити на протести, опозиція не могла зібрати масовий мітинг, а вся інтрига оберталася довкола 2015-го і перспективи другого туру.

Хто на початку Майдану повірив би у президентство Порошенка? Лідерами були Яценюк, Тягнибок і Кличко — і в цьому тріумвіраті не залишалося зайвих місць. Перемога Петра Олексійовича виглядала настільки ж неймовірною, як реінкарнація Юлії Володимирівної.

Хто сім років тому вірив у війну з Росією? В анексію Криму і окупацію Донбасу? «Вторгнення» було словом з лексикону маргіналів. Всі решта вірили у Будапештський меморандум і здатність Ахметова захистити свій базовий регіон.

Порівняно недавно ми захоплювалися Семеном Семенченком і Надією Савченко. Якщо б комусь прийшло до голови розповісти у мить їхнього злету про те, що готує їм майбутнє, — такого б розіп’яли. І вже геть програшна справа — розповідати нам же трирічної давності про те, хто стане шостим президентом країни. У це б не повірив навіть сам майбутній шостий.

Немає нічого надмірного. Нічого перебільшеного. У нашій реальності не буває «сміливих прогнозів». Ми змагаємося у припущеннях — а відтак приходить майбутнє і зносить наші замки з піску. Ми звикли ритуально повторювати «все, як завжди», та насправді немає жодного «всього» і жодного «завжди». Ангели й демони міняються місцями, кумири стають антигероями, а червоні лінії малюють лише для того, аби було що переступати. Причому, так було не завжди. Порівняно недавно українська реальність нагадувала тягучий бразильський серіал. У якому події трапляються рідко, а замість дій — розмови. Щоб не заплутатися в іменах і подіях, достатньо було купувати тижневики.

Ритм життя скидався на «Санта-Барбару». До слова, цей серіал в Україні почали показувати з 217-ї серії, а завершили на 2040-й. І це при тому, що всього було знято 2137 епізодів. Та відсутність початку і кінцівки нікого не змусила зауважити сюжетних дір.

Усе змінилося шість років тому. У ту мить, коли на заміну бразильському «милу» у нашу реальність прийшли правила «Гри престолів».

У цій реальності гинуть люди. У цій реальності владарює інтрига. Ми звикаємося з думкою, що життя — нелінійне, що доля не оперує категорією «справедливість», що підляки здатні на ситуативне добро, а герої — на не менш ситуативне зло.

Тут вже не дано розслабитися. Пропущені серії небезпечні тим, що ти не втямиш сюжету. Достатньо випасти на місяць — щоб потім гадати, хто всі ці люди і куди пропали колишні.

Ніхто не лінійний. Більшість персонажів не змалювати кількома рядками. Кожен міняється щоденно — і щоразу змінює наше ставлення до себе. Ким був для нас Ігор Коломойський у 2014 році? За кого ми мали Іллю Киву у 2015-му? Як змінювалося наше ставлення до Міхеїла Саакашвілі в 2016-му?

У наших зиґзагах слабо помітна спадкоємність. Ще слабше — логіка. Лінійних сценаріїв більше немає — і персонажі втратили монополію на добро і зло. Сюжет не гарантує нам неуникної перемоги, а реальність переконує в тому, що світом правлять не ідеали, а інтереси.

Ті, кого ми сьогодні маємо за героїв, — завтра можуть змінити своє амплуа. Ті, хто видаються нам фаворитами — завтра можуть канути у небуття. Нинішні пророки стануть блазнями, а фріки можуть виявитися провидцями. Ніхто не приречений на щось — і колись написані біографії є тільки у мерців.

І ми навряд чи догадуємося, яке майбутнє нас чекатиме через рік.

Переклад з російської

Джерело