Підступність Путіна. Чому Росія зірвала обмін полоненими

Кілька тижнів тому їхала в закордонне відрядження і випадково зустріла в Борисполі координатора ОБСЄ в гуманітарній групі Тоні Фріша. Ми сухо привіталися, хоч працювали в одній групі чотири з половиною роки. Бо завжди вважала, що координатори мають бути заточеними не на процес, а на результат.

Я пішла до свого гейту й ще раз відчула невимовне полегшення, що я більше не змушена бачити цих байдужих людей двічі на місяць, не повинна більше рвати нерви в Мінську з росіянами і так званими представниками ОРДЛО. Не знаю, скільки сил мені вартували всі ці роки, які реально підірвали здоров’я. Я раділа кожному звільненому, та досі як особисту біду сприймаю біль тих, кого нам не вдалося витягти, думаю про їх родини. Не було ні секунди сумнівів в підступності Путіна, дивувала надмірна ейфорія наших європейських партнерів і нової української влади, які сам факт зустрічі подавали українцям як велику перемогу. Але щиро вітала бодай натяки на домовленості про звільнення заручників до Нового року. Ми всі тримали кулаки, молилися, аби відбулося. Я весь час думаю про Сергія, Олександра, Богдана, Станіслава, і інших бранців окупантів.

В мене немає жодних сумнівів, що зірвали все росіяни — вустами своїх маріонеток. Але знаю, що родинам від цього не легше. Зараз це відповідальність не лише РФ. Наші європейські партнери мають відійти від ейфорії зустрічі і негайно вимагати від Путіна дотримуватися домовленостей саміту, вимагати від Кремля застосувати весь свій безумовний вплив на бойовиків з вимогою негайно звільнити українців до нового 2020 року.

Все це жахіття ще раз підтверджує, що в вересні Путіну був потрібен лише Цемах. Ну, й не віддати, як вимагало рішення морського арбітражу, а поміняти моряків, аби зберегти обличчя. Україна йому в цьому допомогла. Але Москва сльозам не вірить, й сантиментів не має. Путін — ворог. І ключі від тюрем з українськими заручниками в нього. Світ має тиснути. Україна — не мовчати.

Джерело