Безсилля сильних

Нові часи — нові правила. Навіть класична українська недовіра до влади сьогодні поступилася місцем захопленню та ледь не обожнюванню

На моїй пам’яті знаменитий есей Вацлава Гавела «Сила безсилих» серед українських читачів актуалізовувався вже двічі: під час Помаранчевої революції та Євромайдану. Припускаю, що основні його тези могли надихати і рухівців за часів пізнього совка та студентів під час Революції на граніті. Отже, цей текст набував особливої ваги саме в моменти екстреми, коли суспільство протистояло владі, а гідність та ідеали — терору.

Нині, коли я пишу ці рядки, українське суспільство у своїй більшості не виявляє ознак занепокоєння політичною ситуацією, не відчуває наближення екстреми та демонтажу демократії в країні. Більше того: за оцінками соціологів, український народ досі переживає радісну ейфорію, а рівень оптимізму серед громадян чи не найвищий за всі роки незалежності. Навіть класична українська недовіра до влади, що, здавалося, стала частиною ментальності нації, сьогодні поступилася місцем захопленню та ледь не обожнюванню.

Одна з найбільш цікавих і все ще добре не проаналізованих особливостей двох останніх виборчих кампаній в Україні — глибокий розрив між позицією тих, кого зазвичай називають opinion leaders (публічні інтелектуали, відомі науковці, письменники, діячі культури), і більшістю виборців, які й надали новій команді всеохоплюючу владу в країні.

Це влучно охарактеризував один мій знайомий: під час Революції Гідності люди не вірили навіть опозиційним політикам, тому гучно аплодували, коли на сцену виходили інтелектуали, поети й відомі співаки. Нині виборці й надалі не вірять політикам, але лідерів громадської думки також чути не хочуть.

Точніше хочуть, але шукають собі саме таких лідерів громадської думки, чия позиція була б суголосною, а на решту просто не зважають. Звісно, я не буду першим, хто причиною такого розриву вважає інтернет та світ соціальних мереж. Але, як на мене, йдеться не стільки про вивчення профайлу людини й наступне тарґетування на неї правильної реклами, як про можливість кожного мати й висловлювати свою («експертну») думку з приводу і без.

Бунт мас, який засвідчили результати президентських і парламентських виборів в Україні, зачепив не тільки старі й корумповані політичні еліти. Наче цунамі, він зніс також і суспільну звичку озиратися на певні орієнтири й дослухатися до експертної думки або застережень «моральних авторитетів».

Нові часи — нові правила. Зрештою, пощо слухати експертів, якщо легко знаходяться інші експерти, які доводять абсолютно протилежне? Якщо відомий лікар каже, що щеплення дітям необхідні, а нікому не відомий (або навіть вигаданий) вважає, що все вигадка фармацевтів і загроза для дитини, то кому з них вірити? Адже й про першого, і про другого є стаття в інтернеті, яку можна переслати у вайбері чи запостити в коментарі на підтвердження власної правоти.

Навіщо, в такому разі, слухати групу «Першого грудня» чи Аду Роговцеву, якщо в інстаграмних сторіз усміхнене обличчя каже, що все буде добре — треба лише проголосувати за кандидата, який уже побудував щасливу країну в своєму серіалі?

Розмивання ціннісних орієнтирів і популістська технологія, що переконала широкі маси українських виборців нерозважливо і вперше в історії країни віддати абсолютну владу одній команді, поставила тих, кого ми згрубша називаємо «публічними інтелектуалами», у дуже виняткову ситуацію.

Адже одна річ опонувати злочинній владі, вести за собою на барикади натовпи ідеалістів і романтиків, бути незламним гавелом чи глибоким кундерою, і зовсім інша — опонувати не лише владі, а й більшості власного народу, якому в цей конкретний історичний момент чомусь потьмарилося в голові.

Вихід із цієї ситуації лише один — шукати нових майданчиків для порозуміння. Спробувати вибачити одне одному ймовірну неправильну позицію й визнати, що якщо й були помилки, то їх вчинено з найкращих намірів. Тобто трохи понизити градус напруги й емоційність образ, не вдаючись до «потьмарилося в голові», що сприяє лише поглибленню конфлікту, й намагатися відновити широкий суспільний фронт.

Адже з обох останніх українських революцій і сотень наших історичних поразок висновок напрошується єдиний: гуртом і батька легше бити, не кажучи вже про автократів і узурпаторів. Спроба відновити довіру, налагодити діалог між інтелектуалами й народом не приречена на миттєвий успіх, але в довшій перспективі точно спрацює.

Тому визнати власне безсилля — це вже перший крок до відновлення сили.

Джерело