Формула для узурпатора

Мабуть, чинний федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр й не мріяв, що за кількістю згадок в українських медіа, публічних дискусіях, маршрутках та на кухнях він перевершить усіх місцевих політиків.

Тим паче, за такої, я б сказав, скромної посади, позаяк у ФРН — парламентська республіка, а тому її президент — радше ритуальна фігура. А ще коли врахувати, що витоки популярності Штайнмаєра в Україні сягають часів, коли він обіймав посаду міністра закордонних справ, тобто був ще нижче рангом. Але саме тоді він мимохіть зронив фразу, яка тепер, за помахом ілюзіоністської палички українських політиків, перетворилася у цілу «формулу Штаймаєра», довкола якої ламають списи не тільки доморощені «політикани», але й ледь не все експертне середовище України.

Насправді «формула Штаймаєра» — фікція. Її не існує у природі, вона живе лише у головах кількох імітаторів, які й затіяли білий шум довкола неї, аби мати «вільні руки». Але ця фантазія вже живе власним життям, трансформуючись у розмаїті припущення, конспірологічні версії, неймовірні сюжети. Вона дає життя іншим «формулам», на кшталт «формули Зеленського», «вимог Лаврова» і «ультиматиму Путіна». Оці побічні продукти діяльності німецького політика, який невчасно дав волю язику, на відміну від його сумнівного «плану» завершення війни, вже набувають цілком конкретних рис. Інша річ, що базуються на піску.

Чи хтось може втямливо пояснити, чим «формула Зеленського» відрізняється від того, про що упродовж років говорив його попередник? Чи хтось сумнівається у справжніх намірах Путіна? Для тих, хто безупинно твердить, що кремлівський диктатор хоче «зберегти обличчя» у питанні Донбасу, нагадаю свіже інтерв’ю російського міністра оборони Сергія Шойгу. Там, по суті, анонсовано майбутню повномасштабну війну і окреслено привід для неї. Шойгу каже, що Росія захищатиме навіть одного ображеного свого громадянина (а таких на Сході України побільшало після незаконної видачі паспортів РФ), і що «колись екстремістів в Україні все рівно доводеться зупиняти…».

Але для Зеленського і К лютий суспільний диспут довкола вигаданої «Штаймаєра» корисний для зовсім іншої, далекої від безпекової чи «миротворчої» мети. Поки суспільство міркує, чого ж чекати від зустрічі у «нормандському форматі», країна впевнено дрейфує у бік автократії. Її виправдовуватимуть залізобетонними аргументами: потребою швидкого миру, суспільними вимогами змін, побажаннями західних партнерів… Хоча Зеленський волає у своїх флешмобах, перебріхуючи функції НАБУ, «давайте доведемо самі собі, що українці можуть жити чесно і за законом», сам він далекий від своїх же ідей. «Найвеличнішому лідеру цього світу» бракує повноважень, але на відміну від експрезидентів, узурпація влади зараз відбувається авральними темпами. Ніхто й особливо не зауважив, коли новий уряд формувався не у парламентській залі, а в Офісі на Банковій. Звісно, більшість «слуг» досі не чули не те, що прізвищ кандидатів в урядовці, але й про те, що в країні є Кабмін…

А ще ніхто, з громадськими активістами-антикорупціонерами включно, не висловив й тіні сумніву, дізнавшись про бажання Зеленського напряму призначати керівників «антикорупційних» (у наших умовах — каральних) органів — НАБУ і ДБР, нагинати під потреби президента Вищу кваліфікаційну комісію суддів. Це навіть стало предметом особливих гордощів перед «самим» Трампом, мовляв, друже Дональде, у тебе — незалежний прокурор Роберт Мюллер, а ось у мене — «новий Генпрокурор буде 100% моєю людиною», Додамо, фактично вже є…

Мені важко передбачати, коли остаточно оформиться нова українська диктатура, коли зрозуміємо, що маємо справу з доморощенним Лукашенкою. Виглядає, що відповідь на це запитання можна знайти у книзі Майкла Льюїса «П'ятий ризик» про сходження на владний олімп Дональда Трампа. «Ми не обираємо когось настільки неосвіченого і неохайного, — попереджає він, — якщо не дійшли до точки, коли дуже недооцінюємо і не розуміємо те, чим ця людина управляє». Невже ми недооцінили власну країну?