Люди без прізвищ

Можливо, цей висновок є надто радикальним, передчасним, але кілька ознак поступової генези країни у бік автократії відчуваються майже фізично.

Ось виступає міністр закордонних справ Пристайко. Що не день намагається розтлумачити спільноті усі тонкощі «формули Штаймаєра» (читай — формули капітуляції"), і щодня його пояснення суперечать одне одному. Ба більше! Іноді виключають сказане вчора. При цьому урядовець виглядає так знічено, усім виглядом даючи знати, що дуже б не хотів, аби з його прізвищем відтак, через низку літ, пов’язували неприємну ситуацію з «примиренням», з крахом чергової спроби українців порвати імперську пуповину.

Так відбувається не тільки з Пристайком. Чи не уся фракція «Слуг народу» — це «люди без прізвищ». Не тому, що прийшли у політику нізвідки, а тому, що заздалегідь дали згоду стати безмовними і безвідмовними «кнопкодавами». Не читаючи того, за що голосують, не розуміючи, що відбувається, навіть не пробуючи розібратися у ситуації, хоча б у тому, куди потрапили і які наслідки матиме їхня «законотворчість». Є, правда, ті, у кого ще працює інстинкт самозбереження. Вони якраз і завалили президентський проект про можливість прослуховування нардепів без санкції на те суду, а, отже, знівелювали предмет гордості Зеленського — скасування депутатської недоторканності. Але одразу ж після цього відчайдушного вчинку отримали по голові — Богдан криком кричав, вимагаючи «розігнати» парламент. І це вигукує люстрований чиновник часів Януковича, а зараз теж фактично «людина без прізвища», бо посада керівника Офісу президента не прописана у жодному законі…

Для решти ж — і урядовців, і народних обранців, — зручною і водночас безапеляційною аргументацією своєї «ніякості» і, я б сказав, публічної анонімності, є кивання у бік президента. Мовляв, він усе знає, він має завжди рацію, він — на піку народної любові і довіри. А ми лише гвинтики великого механізму. Авжеж, тільки з одним уточненням: про «гвинтики» любив поговорити і Йосиф Сталін…

Є й інша категорія осіб, які воліли б бути у центрі суспільної уваги, водночас залишаючись анонімними. Власне після спостереження за поведінкою цих кіл може скластися враження про навалу «людей без прізвищ». Віктор Медведчук, — лідер відверто проросійської парламентської партії, — коментуючи фільм про Василя Стуса «Заборонений», — реально натякнув на своє бажання залишатися «публічним анонімом», принаймні у далекий час, коли він з адвоката поета-дисидента фактично перетворився на його прокурора.

«Коли ми дізналися, що дискутується це питання (висвітлення у фільмі ролі Медведчука в процесі над Стусом, — Авт.), то адвокат попередив, що якщо буде порушене законодавство і мої особисті права, ми оскаржимо і не дамо можливості цьому фільму вийти на екрани, — заявив Медведчук. — І тому вони зробили якусь там свою сцену щодо адвоката, і тим більше, ми ж не знаємо, хто цей адвокат. Чи у фільмі є прізвище?».

Так, у фільмі прізвища немає. Поза тим, усі знають, хто ховається під маскою кіношного аноніма, який реальний персонаж Стусової драми ходить зараз демократичною Україною, з подиву гідним фанатизмом намагаючись перешкодити їй стати на ноги.

Андрій Портнов, що зараз розганяє купу судових позовів проти минулої влади і ще більшу хвилю ненависті — у власному телеграм-каналі, насправді теж хотів би залишатися у тіні, стати публічним анонімом. Для того, щоб через певний час, коли доведеться відповісти за все «хороше», міг би, услід за Медведчуком, єхидно перепитати: «А чи було у тому „фільмі“ прізвище?».

Я розумію, що ці, з дозволу сказати, діячі, увірували у хибне за своєю суттю твердження про те, що громадська думка не знає історії, про коротку пам’ять натовпу. Однак це не той випадок. Звичайно, юрбі намарно говорити про відповідальність за вибір чи негідні вчинки. У випадку чого вона розсіється по «крайніх хатах». Але обиватель злопам’ятний — він зарубає собі на носі нездійснені обіцянки халяви, власне зубожіння внаслідок «несподіваного олігархічного грабунку», зрозуміє, що його вкотре «зробили». І тоді «люди без прізвищ» стануть цілком конкретними персонажами розмов на кухнях, цілком адресних проклять, і, як це притаманно постсовєтській культурі, — анекдотів.

А коли чуємо з уст радника президента Андрія Єрмака на зустрічі з блогерами такий пасаж: «А ви ніколи не думали про те, що наш теперішній президент — один з найвеличніших лідерів цього світу…», — все стає на свої місця. І я починаю з певними осторогами вірити отому фейсбучному пророку, його прогнозам про те, що нас таки накриває «чорне рядно диктатури».

Даремно Володимир Зеленський запитував присутніх на пінчуківському форумі YES олігархів про розуміння ними категорії «щастя». Якби він читав Гегеля, то мав би знати, що «періоди щастя в історії представлені пустими сторінками». На цих несписаних сторінках хотіли б оселитися «люди без прізвищ». Однак щиро переконаний, — їм це не вдасться.