«Зелена книга» по-українськи

Дехто з колег поквапився назвати перекроєну парламентом імені Зе! українську Конституцію... «зеленою книгою».

Така метафора є доволі слизькою та небезпечною з огляду на аналогії. Саме таку назву має відома американська кінострічка Пітера Фарреллі, яка здобула три цьогорічні Оскари.

«Зелена книга чорношкірих автомобілістів» була в реалі. Це сумнозвісний артефакт США часів расової сегрегації, коли «кольорові» громадяни могли зупинятися лише у визначених мотелях, займати тільки визначені місця у громадському транспорті чи навчатися у визначених школах. Америка досі потерпає від комплексу провини за цей непривабливий час, і, мабуть, оскароносна кінострічка стала сотенною спробою загладити цю історію…

Однак повернімося в Україну. Підсумки останніх виборів — і президентських, і парламентських, — можуть створити небезпечну ілюзію про «демократію вищого левела», країну рівних можливостей. Ще б пак, — найвищу посаду обіймає простий виходець із провінційного Кривого Рогу, відомий комік. А на депутатських лавах засідають вчорашні весільні фотографи, тамади та колеги президента з артистичного цеху. Цю ілюзію живлять численні відеоролики, у яких гарант тієї ж таки Конституції розпікає ледь не базарною лайкою підлеглих, що, на його думку, абсолютно не думають про проблеми простого люду.

Реально ж маємо справу зі спробами зруйнувати демократію демократичними ж інструментами. Як з’ясувалося, це доволі просто. Варто лише опанувати кількома рейтинговими телеканалами, вміло пограти на почуттях обивателя, який досі живе совковими уявленнями про світ, увімкнути комплекс вищості щодо розмаїтих «ботанів», «очкариків» та інших інтелігентів, які пробують щось говорити про процедури, ризики, регламенти та інші малозрозумілі для публіки речі, — і країна твоя…

Радянський дисидент Мирослав Маринович зізнався в інтерв’ю: «Мені страшенно боляче дивитися на реінкарнацію давньої комісарської звички хамити, «тикати», наводити «пролетарську справедливість» одним вольовим рішенням. Мені нестерпно, що президент моєї країни милується собою у цій ролі. Проте ще нестерпніше від думки, що народові це подобається: «Оце круто! Оце показав усім кузькіну мать!».

«Комісарські звички» на диво живучі, бо, якщо вірити Камю: «Бацила чуми ніколи не вмирає»…

І чи можна вважати суспільство країною рівних можливостей, коли 59 відсотків громадян переконані у тому, що президент може наказати підприємцям одномоментно підняти зарплати до тисячі доларів? А саме такими виявилися результати опитування Міжнародної дослідницької компанії Kantar TNS на замовлення Центру економічної стратегії.

Жодним чином не заперечуючи потреби змін, висловлю, однак, свої сумніви у чистоті намірів новоспечених конституціоналістів. На підозри у грандіозній афері наштовхують кілька речей.

По-перше, абсолютний ігнор процесуальних речей, відсутність будь-яких експертних оцінок, врахування інших думок і поглядів, відкидання ризиків. Закони — без обговорень, тільки — «за». По суті, необмежений волюнтаризм однієї особи чи групи осіб, які заповзялися «правити».

По-друге, шалена поквапність в ухваленні історичних (не побоюся цього слова) законів, які мали б визначати долю країни на десятки років. Пишу «мали б», бо не певен, що після ухвалення на ці закони зважатимуть навіть ті, хто гарячково писав їхні часом несосвітенні новели.

По-третє, рвучкий дрейф країни до автократії. Популістське скасування депутатської недоторканності насправді обернеться політичними переслідуваннями незгодних або тих, хто зважиться поза стінами парламенту висловлюватися проти «єдино правильного курсу» чи підтримувати бунтарів. Вимога розширення президентських повноважень на тлі дискредитації парламентаризму спровокує переформатування держави на поліцейсько-автократичну. Бажання перебрати вплив на всі силові відомства, особисто призначати керівників антикорупційних органів аж ніяк не узгоджується з образом слуги народу, — радше, з досі незнаними для широкого загалу мотивами утримати інших «слуг» у жорсткій вуздечці.

Навіть такий неповний перелік сумнівів наштовхує на думку, що Зе! Команда, демонструючи публіці всесилля і всевміння, насправді потерпає від непевності у власних перспективах, діючи в інтересах інших, значно кваліфікованіших, досвідченіших та цинічніших гравців. Справжнім переможцям виборів залежить на тому, аби втілити задумане якомога швидше. І причина, далебі не у тім, що Зеленський присягався не балотуватися на другий термін. Причина у тому, що апетит тих, хто за лаштунками, справді приходить під час їди, їм не терпиться роздерибанити країну, вкотре пограбувати її та місцевих «лохів», а відтак кинути на заклання агресивному сусідові.

Якщо це так, то вони справді готують українцям «зелену книгу» країни, у якій, як у фільмі, ми перепитуватимемо один одного: «Я недостатньо чорний, недостатньо білий, недостатньо людина?».