Гільйотина для язикатих

Року 1794 на гільйотині завершилося життя одного з авторів Декларації прав людини та громадянина, яскравого лідера Великої французької революції, наймолодшого депутата Національного конвенту Луї Антуана Леона де Сен-Жюста. Серед переліку обвинувачень обезголовленого були й дошкульні фейлетони.

Нині, коли говоримо про «нові» обличчя і дивуємося їхнім не вельми раціональним жестам та словам, забуваємо, що немає нічого нового під сонцем. Усе це колись було, просто ми не здали собі труду зарубати уроки історії на власних носах.

Отже, ще не омандатені «слуги народу» вкотре взялися дискредитувати журналістів. Питання не у Максимові Бужанському, який публічно обізвав кореспондентку «Нового времени» Ольгу Духнич «тупою вівцею». Заковика і не у тому, що Бужанського одразу ж підтримали одного з ним поля ягоди — українофоби Олександр Дубінський та Анатолій Шарій. Від цієї трійці ніхто й не чекав чогось іншого, окрім як «тремтіть, бандерлоги»…

Значущими є інші кілька речей. Перша з них та, що і Бужанський, і Дубінський, і Шарій стають поведінковими стандартами нової «еліти» (хоч яким оксюмороном звучить це слово для означення схожих брутальних персонажів). Стандарти ж озвучують особи зі значно поважнішими статусами, — як от Володимир Зеленський зі своєм пріснопам’ятним флешмобом #ідітьуср…ку (після ганебного вчинку депутата Барни стосовно журналістів) чи більш свіжішого пасажу Андрія Богдана про «непотрібність ЗМІ». Правда, у випадку з Ольгою Духнич ми не дочекалися схожих емоцій ні від чинного глави держави (статус не дозволяє?), ні від керівника його Офісу. Тут ще одна складова стосунків між ЗМІ та командою Зе — вибіркова принциповість.

Законодавці сумнівних трендів обмежилися заявою партії «Слуга народу», у якій вдавано насварилися пальчиком на Бужанського. Добре, що не нагадали йому та іншим рекрутам-парламентарям одну з трускавецьких заповідей Максима Нефьодова про те, що спілкуватися з журналістами у ВР — табу.

При цьому самим журналістам по-менторськи порадили (сподіваюся, наразі лише порадили) не вдаватися до «оціночних суджень» діяльності народних депутатів і, слід думати, влади взагалі. Отут власне й виникла у мене алюзія з сумним завершенням життя Сен-Жюста, позаяк уся журналістика (і про це знає, мабуть, навіть не втаємничений) є оціночними судженнями, тобто свободою говорити те, що думаєш, висловлювати власні оцінки і робити певні акценти. Ця свобода зафіксована у сучасній Декларації прав людини (мабуть, її автори теж взяли дещицю із тексту Сен-Жюста), але хіба писані ці документи для тих, хто вже вважає себе вершителями доль країни та її «насєлєнія»?

До речі, у закидах Олени Духнич на адресу Бужанського якраз не було оціночних суджень. Вона просто озвучила, як тепер модно говорити, фактчекінг його бекграунду, тобто навела факти його залюбування екс-СРСР та режимом Януковича у минулому і тепер. Цих фактів не варто довго шукати: лише уведіть у будь-який пошуковик прізвище «ображеного» Бужанського. Те ж стосується і Дубінського з Шарієм, та ще цілої когорти любителів давати поради «писакам».

От скажіть, будь ласка, коли певний журналіст, застосувавши метод фактчекінгу, наведе, до прикладу, цитату Володимира Зеленського, сказану у липні 2019-го: «Якщо ти хочеш зупинити війну, ти обов'язково зупиниш. Я впевнений, що попередня влада не хотіла це робити. Я не знаю всі умови, чому вони це хотіли. При цьому вони спілкувалися багато разів з президентом Росії. Я знаю про це з різних джерел». А поруч поставить фразу Дмитра Разумкова, проголошену в інтерв’ю тій же Духнич: «Війну не можна закінчити швидко». Це буде оціночним судженням чи, може, лише констатацією фактів?

Зеленський також спілкується з президентом Росії, і про це ми дізнаємося не з конспірологічних сайтів, а з прес-релізів його Офісу.

До слова, усі репризи 95-го кварталу, як і фраза Бужанського про «тупу вівцю», є акурат оціночними судженнями, за які не штрафують і не садять у тюрму. Одначе, вибіркова принциповість розв’язує язики «нових облич» (ротів) не тільки на дискредитаційні тиради щодо ЗМІ, але й навіть на законодавчі ініціативи. Сергій Швець зі «Слуги народу» раптом заговорив про потребу «регламенту», який би обмежував свободу слова у ЗМІ в умовах війни. Так гарно пробують закамуфлювати пріснопам’ятну з часів улюбленого Бужанським СРСР цензуру.

Журналісти використовували і надалі послуговуватимуться оціночними судженнями, критикуючи владу. І жоден владний окрик їм не указ, поки в Україні є демократія та свобода слова. Власне кажучи, саме цим двом чинникам і Зеленський, і Слуга народу можуть завдячувати своїми перемогами на виборах.

…Зрештою, якщо журналістика вам не потрібна, то навіщо так хворобливо реагувати на висловлювання журналістів? Може, одразу встановіть у центрі Києва гільйотину для язикатих.