Майже про вибори

Нещодавно російська правозахисниця Олександра Крилєнкова нагадала мені один цікавий момент, який кинувся їй в очі на початку анексії Криму.

Для тих, хто вважав окупацію півострова руйнівною авантюрою Путіна, було зрозуміло, що забезпечити життєдіяльність захопленої території Росія не можуть. Вони були впевнені, що агресор неодмінно отримає санкції та ізоляцію. Наступним після «Що буде з окупованим Кримом?» вони, як правило, ставили логічне питання: «Що буде зі самою Росією?» Про небезпеку перетворення регіону на сіру зону, в який нема і не може бути визначеності, говорилося тоді багато. Найцікавіше, що Росія тоді нічого не обіцяла мешканцям окупованої нею території. Ані в Криму, ані на Донбасі. Навіть більше. Збудження від уявних щедрот окупанта було настільки сильним, що люди самі домальовували собі картинки про «Крим — вітрину руського світу».

Другою ознакою загального божевілля була агресивна впертість. Ті, хто ніколи не чули про Абхазію та Південну Осетію, не знали, як живе Придністров’я, розказували про «вставаніє с колєн». У промовах місцевих адептів окупації красоти авторитарного російського режиму: переслідування опозиціонерів, ув’язнення невинних, занедбана глибинка РФ — просто не існували. Вони примудрялися сперечатися з російськими громадянами, які довгі роки ховалися в Криму від путінізму, що свобода в Росії, а в Україні — олігархічне рабство. Я сама мала безліч подібних розмов. Ті, хто ніколи не був на Майдані, знали краще про те, що там за «фашисти». Ототожнюючи Росію виключно з Москвою, вони були впевнені, що живуть біля моря гірше, ніж в росіяни в робітничому районі Челябінська.

І третя ознака — тотальна байдужість до власного побутового майбутнього. Людей, що вітали захоплення власної землі незрозумілими «зеленими чоловічками», геть не цікавило, що буде з медициною, освітою, роботою, як в окупації купувати-продавати майно, що буде після отримання невизнаних документів, з якими не можна подорожувати світом. Замість того, щоб замислитися про конкретику, одні просто раділи приходу окупантів, сприймаючи будь-якого скептика за ворога, що хоче завадити всенародному щастю. Інші байдуже знищували плечима: «Гірше не буде. Пожили при одних, поживемо і при інших». Будь-яка спроба з"ясувати у них, на чому ґрунтується їх уявлення про майбутні зміни на краще, закінчувалася переліком химерних фантазій.

Зараз безумство «Кримнаша» згадується мені все частіше. Та ж кричуща байдужість до візії власного майбутнього. Та ж впевненість, яка не ґрунтується ні на чому. Та ж тотальна безвідповідальність. Політична реклама замість ґрунтовних розмов. Обіцянки нічого не обіцяти і неймовірна ейфорія від вибору, який ґрунтується виключно на злості. Натовп хоче розправ. Президент анонсує посадки. Якщо для того, щоб припинити війну, вам потрібно тільки кинути до в’язниць тих, хто зустрічав грудьми ворога, то що це за мир? «Русский»? І знову, як і тоді, одні українські громадяни радо вітають можливості, про які вони не можуть втямливо розповісти, а інші ігнорують загрози, ховаючись за «гірше не буде».

Якщо ви думаєте, що в Криму або на Донбасі для прихильників окупації було таємницею, як нова влада розправиться з незгодними, то ви помиляєтесь. «О, татарва знову бунтує», — сказала мені жіночка передпенсійного віку, коли ми 8 березня 2014 року проїзжали повз акцію «Жінки за мир». «Нічого. Росія їх заспокоїть», — додала вона, визираючи у вікно автобуса на жінок, що стояли вздовж дороги з плакатами про те, що Крим — це Україна. Вона знала, що з ними буде далі, і давала свою мовчазну згоду на знищення. Весь її вигляд та ненависть док «бузотьорів» говорив про те, що вона розуміла, якими методами окупанти «заспокоюватимуть» корінний народ.

І я знала. Тому вийшла з автобуса і долучилася до акції. Змалечку не переношу патентованих покидьків, що закликають тих, хто має совість, «заспокоїтися». Коли Андрій Портнов, друг та колега голови президентського Офісу, обіцяє посадки активістів, я не хочу вважати збігом ініціативу президента про розширення люстрації. Готовність обрати сторону у момент небезпеки для мене є чи не найважливішою чеснотою під час війни. Мовчання у відповідь на обмовки про регіональну мову; натяки на прямі перемовини з агресором, які можуть стати підставою для скасування санкцій, бо «то внутрішня українська справа, з ким розмовляти»; зухвала відмова від військового параду у День незалежності — все це вкрай знайоме тим, хто бачив натовп в очікуванні винагороди за розправу над Україною.

Досвід свідчить, що всі, хто пропустив повз вуха загрози, знають і вже погодилися з методами встановлення прийдешнього монорежиму. Мова, віра, історія, територія — все це має стати жертвою, яку «україноншисти» готові принести заради російської химери. І хай вас не обманюють розповіді про необхідність відновлення стосунків між сусідніми країнами. У зради немає щирості. Тільки підлість в розрахунку на майбутні дивіденти за «постояти на шухері». Але є ще дещо, про що мало знають ті, для кого країна — це лише ціни, тарифи, зарплати та пенсії. Серед адептів «кримської весни» багато розчарованих. І майже немає тих, хто б взяв на себе відповідальність за п"ять років репресій та вбивств. Їхні порожні гаманці, закриті кордони, «понаєхавші» на їхні робочі місця окупанти — все це знову не їхня відповідальність. Знову у всьому винні «корумповані чиновники, які залишилися від України».

Ті, хто повівся на гасла «кінця епохи української бідності», і понині сумують за світом, який допомогли зруйнувати. І досі продовжують ненавидіти тих, хто не зрадив. Знаєте, що вони говорять щоразу, коли намагаються пояснити, чому і досі служать окупанту, який знищує їхню малу батьківщину? «Звістно ж. Вам же нема чого боятися. А нас в Україні посадять». Четверта ознака масового божевілля полягає в тому, що це квиток в один кінець, на який людина погоджується, сама не знаючи, заради чого.

Джерело