Передплата 2024 «Добрий господар»

Чи можливе заможне рабство?

Є кілька аргументів на користь демократичного устрою. Саме він уможливлює індивідуальну ініціативу, відкриває шляхи для самореалізації…

У мережі з’явилися цікаві результати соціологічного опитування на предмет пріоритетів: в українців поцікавилися, що у них на першому місці — демократія чи заможність? І з’ясувалося, що маємо ще один регіональний поділ — якщо у західних регіонах мешканці якось урівноважують ці поняття, — тобто вони у них на одному щаблі цінностей, то з рухом на схід все більше відчувається крен у бік бажання достатку. У крайній точці, куди дісталися соціологи на сході, — у Краматорську — заможність на першому місці у 80 відсотків громадян. Відповідно, демократією переймається ледь не щоп’ятий.

Українці не є тут унікумами. Недавно «Високий Замок» оприлюднив результати схожого дослідження у сусідній Польщі, де також намагалися з’ясувати пріоритети тамтешньої молоді. Демократію там відсунули на третє місце, після безпекових питань та достатку. Європейські аналітики розводять руками: мовляв, така тенденція…

Якщо зважити, що в Україні (у Польщі, Угорщині, Балтійських країнах) виросло покоління, яке, у принципі, не здатне оцінити демократію порівняно з чимось (скажімо, комуністичною диктатурою), бо немає такої опції у їхньому життєвому досвіді, то й здобутки демократії сприймаються ним як щось очевидне, самозрозуміле. Як погода, до прикладу.

З іншого боку, покоління старше має чимало докорів на адресу, можливо, не стільки самої демократії, як тих змін, які безпосередньо пов’язані з нею. Стабільність «совка», яка, звісно, була дуже сумнівною, але через силу звички — комфортною, з патерналістськими штучками на кшталт «безкоштовної» медицини, освіти, «хліба по 16 копійок»… І раптом — дикий ринок 90-х, нерівна конкуренція, політичний безлад, свавілля влади по вертикалі. Не кращі риси, але для обивателя визначальні. А ще — неймовірний потік інформації, зорієнтуватися в якому, визначити, де правда, а де бажана для когось брехня, — дуже важко. Пам’ятаєте Швейка: «у божевільні кожен міг говорити все, що заманеться, як у парламенті».

Тобто підстав для того, щоб позитивна думка про демократичний устрій суспільства превалювала над питаннями особистого достатку, вочевидь, мало. І, як бачимо, таких причин ще менше, коли йдеться про щоденні практики жителів регіонів України, особливо східних. Бо там поняття демократії корелюється з проблемою «бардака», неприпустимого, як-от у Краматорську, з прифронтовими умовами та реаліями.

Та є кілька аргументів на користь демократичного устрою. Саме він уможливлює індивідуальну ініціативу, відкриває шляхи для самореалізації, дає важелі впливу на закони, які, власне кажучи, урешті-решт регулюють умови створення того достатку. Бо важко, до прикладу, уявити собі радянського колгоспника — без паспорта до 1974 року, без грошової оплати за працю (лише трудодні), який мав би підстави мріяти про свою заможну родину. Як і інженера, вчителя, лікаря, затиснутого у рамки посадових окладів з неможливістю бодай мізерного приробітку «на стороні» (бо то — «нетрудові доходи»). Єдиним соціальним ліфтом у тих умовах був партквиток у кишені єдиного піджака…

До недавнього часу «мешканці» «Фейсбуку» захоплювалися досвідом сучасного Сінгапуру, цитували книгу їхнього «батька нації» — Лі Куан Ю. Досвід, очевидно, річ важлива, як і розуміння того, що пана Ю важко назвати демократичним лідером. А ось сучасність збудованого ним Сінгапуру трішки інша, ніж те бачиться з українського сегменту Fb. Тамтешній вчитель

отримує 1409 доларів, оренда 1-кімнатної квартири у спальному районі — 1845 доларів; комунальні послуги (80 квадратних метрів, електрика, газ, вода, сміття) — 165 доларів. Пенсії у Сінгапурі немає. Заможність без демократії…

Чи подобається вам така формула?

Схожі новини