Про поляків та євреїв і "патентованих патріотів"

Недавня невелика культурна подія у Дрогобичі — встановлення меморіальної дошки офіцерові німецького вермахту Ебергарду Гейльмриху, який у роки Другої світової війни врятував дві сотні євреїв, викликала громадське збурення. Один із депутатів обласної ради звернувся до Ратуші з протестом, що у такий спосіб вшановано окупанта української землі, члена гітлерівської націонал-соціалістичної партії, та ще й без офіційного рішення Дрогобицької міської ради. Таке протиставлення розділило громаду міста, почалися дискусії. Опоненти депутата наголошували, що ідея меморіальної дошки — вшанування Праведника світу — виправдовує формальні недоречності.

Ці дискусії виявили ще одну латентну проблему: українська громада сприймає з насторогою ідеологічну та культурну експансію на теренах своєї країни інших народів, насамперед євреїв і поляків, які таким чином ніби символічно означують землі, на яких колись тривало їхнє масове проживання. Ця насторога виявлялася і раніше, наприклад, при обговоренні культу польськомовного єврейського письменника Бруно Шульца в Дрогобичі: мовляв, у місті гучно і регулярно вшановують автора, який не має ніякого стосунку до української культури. Як антитеза називалося ім’я Івана Франка, який нібито один має символізувати місто Дрогобич.

Такі розмови і страхи виявляють закономірні комплекси українців як бездержавної і довго пригнічуваної нації. Появу у своєму просторі якихось символів, культурологічних проектів, ідеологічних акцентів від народів, з якими українці пов’язують колишній імперський гніт і соціальну експлуатацію, вони сприймають як загрозу. І це природно: надто багато зусиль і жертв поклали українці, щоб відвоювати свій етнічний простір. Однак в сучасних умовах існування української нації в контексті західної демократичної цивілізації, в якій головними принципами є толерантність і терпимість, українці повинні усталити собі засади політичної і міжнаціональної поведінки, які б виводили їх із зон конфліктності і ворожості, і натомість перетворювали б на націю впевнену в собі, великодушну і водночас наступальну. Сьогодні ми не живемо в еру войовничого націоналізму ХІХ ст., коли, як, скажімо, в Сербії і Болгарії з визволенням цих країн від турецького імперського ярма були знищені всі можливі символи турецького панування, залишилися тільки такі пам’ятки, як фортеці, які трудно було руйнувати. Навпаки, сьогодні культурні еліти найдемократичніших європейських країн, таких, як Фінляндія чи маленька Словенія, прагнуть максимально толерантно ставитися до культурної спадщини колишніх завойовників — шведів, у першому випадку, і німців, у другому. Навіть вважають, що така гармонізація культур збагачує їхню національну ідентичність в усіх сенсах.

Нам треба зрозуміти, що простір Правобережної і Західної України — це зона кількасотлітнього масового розселення євреїв і поляків, що з цим простором в’яжуться тисячі фактів та духовних імпульсів їхньої національної ідентичності і культури. У Закарпатті і Буковині таку позицію займають, відповідно, угорці і румуни. Спробувати відгородитися муром від цих народів, заборонити їм вшановувати своїх героїв на цих теренах, відновлювати свої символи (якщо ті символи тільки не є відверто антиукраїнськими!) — це означає пробуджувати тоталітарні інтенції в українському суспільстві, формувати його як замкнуте і нетерпиме, налаштовувати проти України міжнародну думку. Присутність в Україні російської імперської культури й ідентичності, яку частково ми тепер витискаємо процесами декомунізації, не стоїть у цьому ряду, бо вони нав’язувалися нам брутально, тупо і насильницьки (чого тільки вартують тисячі пам’ятників Леніну!). Не можемо собі уявляти, що, заблокувавши встановлення якоїсь меморіальної дошки відомому полякові чи євреєві в одному місті, ми раз і назавжди розв’яжемо проблему їхньої символічно-культурної експансії на терени Правобережжя і Західної України. Не можемо щоразу перетворювати активність євреїв і поляків на скандал.

Корінь проблеми сучасної української ідентичності, причина наших страхів, відчуття загрози лежать в іншому. Українці у посттоталітарний період, який триває понад чверть століття, як це не прикро, ще недоформувалися як модерна, мобільна, поліваріантна у своїх стратегіях, конструктивна, пристосована до умов телекомунікаційної цивілізації, нація. Значною мірою ми ще мислимо себе, форми своєї самоорганізації у традиціях народницько-етнографічного ХІХ ст.: «Ось би заспівати якимось хором! Ось би організувати якийсь парад вишиванок! Ось би провести черговий плаксиво-нарікальний вечір пам’яті чогось з докладним переліком наших бід і страждань!» — це стереотип нашої культурологічної поведінки. Помилково думаємо, що в такий спосіб розвиваємося і наступаємо. Але це ілюзія. Ми тупцюємо на місці, ще більше стагнізуємо свою ідентичність. В умовах телекомунікаційної цивілізації кожна нація повинна передусім розвиватися інформаційно, ідейно, має вміти аналізувати світ довкола, ставити проблеми свого саморозвитку, формулювати стратегічні завдання, створювати нові форми і стилі самопредставлення. Майже повна поразка українських за духом телеканалів у нашому телепросторі, де досі домінують проросійські або малоросійські інформаційно-культурні проекти,  -  цьому підтвердження: українці не вміють і не розуміють потреби боротися за інтелектуальне домінування. Цим ми кардинально відрізняємося від, наприклад, балтійських народів, які зуміли подолати проросійський інформаційний вплив.

 Ми лякаємося розгортання культу Бруно Шульца у Дрогобичі, а чи сама українська громада міста достатньо подбала, щоб повернути пам’ять про визначних українців Дрогобиччини? За більш як 25 років національної свободи ми повернули в культурну пам’ять міста якихось одну-дві постаті: Юрія Дрогобича і чомусь В'ячеслава Чорновола.

Сумним докором дрогобицькій громаді є, наприклад, провал з виданням 5-го тому знаменитого (ще діаспорного) краєзнавчого збірника «Дрогобиччина — земля Івана Франка», який був анонсований ще 20 років тому (!) і не вийшов з банальної, але типової для України причини: через розкрадання коштів, виділених на цей проект. А саме це видання мало підсумувати тему повернення в культурну пам’ять дрогобичан визначних постатей минулого.

У Дрогобичі жили і вплинули на його культуру такі особистості:

Стефан Медицький — маляр XVII ст., розписував церкву св.Юра, зокрема її іконостас.

Василь Глібкевич — маляр XVIII ст., створив кілька ікон для церкви св.Юра.

Модест Гриневецький (1758-1823) — уродженець Бойківщини, с.Лютовисько (Турківщина); перший український бібліограф і джерелознавець (палеограф) у Галичині; викладав у школі оо. Василіан у Дрогобичі — тоді одній з трьох українських шкіл в краю; філософ і богослов, професор і ректор Львівського університету, автор кількох богословських книг українською мовою.

Олександр Борковський (1841-1921) — перший етнічний українець в Галичині, який був директором гімназії — Дрогобицької  -  у 1889-1895 рр.; один із лідерів галицьких народовців — громадсько-культурного руху, який проторував головні шляхи національно-культурного відродження; співорганізатор «Просвіти» і НТШ, провідний публіцист, автор кількох популярних книг патріотичного й історичного змісту.

Іван Верхратський (1846-1919) — викладач Дрогобицької гімназії, вчитель І.Франка; філолог і природознавець, голова наукової секції в НТШ, член Краківської Академії наук; автор багатьох перших українських підручників зі сфери природознавства і значущих мовознавчих праць.

Олександр Колесса (1867-1945) — уродженець Стрийщини, закінчив Дрогобицьку гімназію; перший професійний літературознавець-компаративіст; голова філологічної секції НТШ, професор Львівського, Віденського і Карлового (Прага) університетів, членів-кореспондент Лондонського університету як славіст; багаторічний ректор Українського Вільного університету (Прага); депутат Віденського парламенту (1907-1918), член УН Ради ЗУНР і т. ін.; автор низки класичних філологічних студій, зокрема «Шевченко і Міцкевич» (1894).

Остап Нижанківський (1863-1919) — навчався у Дрогобицькій гімназії; провідний композитор своєї доби; засновник першого українського музичного видавництва «Музикальна бібліотека»; автор класичних колядок; героїчно загинув у війні ЗУНР із Польщею.

Іван Боберський (1873-1947) — народився у Доброгостові, коротко викладав у Дрогобицькій гімназії; чільний організатор спортивного руху в Галичині, педагог і політичний діяч; автор багатьох книг про різні види спорту, засновник близько 800 січових товариств в краю; член Бойової Управи Січових Стрільців, один з організаторів Листопадового повстання 1918 р. у Львові, про що залишив цікаві спогади («Дневник: 1918-1919»); член уряду ЗУНР.

Володимир Левинський (1880-1953) — народився у Дрогобичі, де й закінчив гімназію; публіцист і мислитель лівого спрямування; редагував впливові часописи «Воля», «Земля і воля», «Дзвін» (Київ); став відомим критиком російського соціалізму і комунізму за імперіалізм та тоталітаризм; автор низки популярних книжок політичного змісту.

Володимир Бірчак (1881-1952) — кілька років викладав у Дрогобицькій гімназії, був організатором національної освіти у Дрогобичі у 1918-1919 рр., керував УНРадою міста, залишив про ці події цікаві спогади; народився на Стрийщині; учасник літературної групи «Молода Муза», літературознавець, публіцист, письменник, громадський діяч; автор кількох повістей і збірок новел; у 1920-1939 рр. був чільною постаттю в організації та ідейному наснаженні національного відродження на Закарпатті, написав першу історію української літератури Закарпаття (1922); загинув у таборах СРСР.

Осип Думин (1893-1945) — учасник стрілецького руху, історик-мемуарист; народився в с.Грушів, закінчив Дрогобицьку гімназію; воював у Корпусі Січових Стрільців, був одним із фундаторів Української Військової Організації, очолював розвідку УВО; автор кількох цінних книжок з історії УСС.

Остап Грицай (1881-1954) — визначний літературознавець і перекладач, публіцист націоналістичного спрямування; вчився у початковій школі і в гімназії Дрогобича; тематика його студій дуже широка: від літератури Середньовіччя до модернізму; символічно друкувався у 1920-1940-і рр. у підпільних виданнях ОУН; блискучий перекладач творів Т.Шевченка німецькою мовою.

Михайло Матчак (1895-1958) — народився у Волі Якубовій, закінчив Дрогобицьку гімназію; воював у Легіоні Січових Стрільців, був визначним організатором стрілецького руху; найближчий соратник Є.Коновальця, співзасновник УВО; очолював Бойовий комітет УВО; у 1920-і рр. — організатор молодіжного руху в Галичині в його протистоянні польській окупації; співробітник першого націоналістичного часопису «Заграва» (ред. Д.Донцов); таємно вів організаційні справи ОУН; протягом 1923-1939 рр. очолював видавництво «Ізмарагд» у Львові. Помер у совєтському концтаборі.

Зенон Коссак (1907-1939) — народився в Дрогобичі, закінчив Дрогобицьку гімназію; провідний стратег та організатор нової мережі підпілля ОУН, зокрема її бойових груп; публіцист та ідеолог націоналізму; був центральною фігурою в ОУН у 1931-1932 рр., яка втримала Організацію на революційних позиціях; героїчно загинув у боротьбі за Карпатську Україну як керівник штабу Карпатської Січі.

Мирослав Тураш (1910-1939) — закінчив Дрогобицьку гімназію; повітовий провідник ОУН Дрогобиччини, від 1935 р. працював у Проводі ОУН Західної України; завдяки здібностям М.Тураша ОУН зберегла свої структури в часи польської політики санації (державного терору); у 1938 р. очолив ОУН в Краю; героїчно загинув.

Жодне з цих імен гідно не вшановане у Дрогобичі (а список можна продовжити!). І це -  за 25 років повної свободи в країні! Ці постаті не просто вимагають від нас меморіальних таблиць, вони самі собою виражають ідеї, які можуть стати потужними стимулами українського національно-культурного самоствердження. Потрібна лише ініціативність і жива творчість дрогобицької інтелігенції. Так, Василь Глібкевич — це організація в нашому місті щорічних пленерів традиційного живопису його імені. І.Верхратський — це регулярні філологічні семінари для вчителів-словесників Львівської обл. (науково-педагогічний потенціал Дрогобицького педуніверситету дозволяє це зробити якісно). О.Колесса — це регулярні конференції його імені для вчителів світової літератури. О.Нижанківський — це щорічні фестивалі класичної музики у Дрогобичі. І.Боберський — це регулярні спортивні турніри молоді Західної України його імені. В.Бірчак — це регулярні культурологічні «круглі столи» інтелігенції Дрогобича і Мукачеве з проблем утвердження української ідентичності в регіонах прикордоння. М.Матчак  -  це щорічні форуми українознавчої і патріотичної книги (зміг же ж сусідній Миколаїв організувати «Книжкову толоку», зараз відому в усій Україні!). З.Коссак — це систематичні ідеологічні вишколи для молодіжних організацій регіону і т. ін. Тобто кожне з цих імен здатне перетворювати наше місто на значний  культурний центр для цілого регіону, депровінціалізувати його.

Амтепер уявімо собі: якби ці та інші культурні ініціативи українства у Дрогобичі були реалізовані, чи дуже б хвилювалися дрогобичани-українці щоразу, що на якійсь вулиці встановили меморіальну дошку польському чи єврейському історичному діячеві? Питання риторичне. Це та проблема, яку ніхто не хоче озвучувати, бо вона й не осмислюється: відчуття того, що насправді наша інтелігенція програє конкурентну боротьбу культур, діє занадто інертно, шаблонно, примітивно, що українці можуть лише демонструвати свій традиційний одяг і обряди, але не можуть повноцінно реагувати на виклики ХХІ ст. Головною проблемою з утвердження модерної української ідентичності, зокрема й у Дрогобичі, є не зовнішні загрози інших національних культур, а факт широкої присутності в культурній сфері українства відомого типу «патентованих патріотів», тобто відвертих профанаторів та імітаторів у культурі, які чи не основною своєю функцією бачать недопущення інших, особливо творчих, людей до можливостей і впливів шляхом інтриг, підляцтв і наговорів. З цим типом профанаторів боровся І.Франко і, по-суті, передчасно помер через морально-нервове виснаження. Цей тип безнастанно заганяє українську культуру в заскорузлі форми шаблонних Шевченківських вечорів і примітивної «просвітянщини» і подає це як акт «сакральної дії». Він воліє кричати про загрозливий наступ євреїв та поляків і тут же красти гроші з культурних фондів. Так легше: напружуватися не треба, не треба проявляти творчу ініціативу, а лише імітувати «доленосну» боротьбу за національну культуру…

Олег БАГАН, Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова