Як Польща перетворилась з адвоката України у прокурора

Вислів, що наша добра сусідка Польща є адвокатом України у Європі, став звичним, навіть буденним. А як може бути інакше? Виявляється, може. Резолюція сейму щодо Волинської трагедії, у якій українців звинувачують у геноциді поляків, перетворює Польщу з адвоката у прокурора. Відомий український історик Юрій Шаповал заявляє, що слово «людобуйство» у нас неправильно перекладають з польської як геноцид. Мовляв, потрібне інше визначення. А яке? Людиновбивство? Такий переклад не відповідає змісту і духу ухвали сейму. 

Отже, геноцид. Що далі? Польський сейм загнав цим радикальним рішенням свою країну у глухий націоналістичний кут, з якого немає хорошого виходу. Для крайніх націоналістів воно стане плацдармом для подальшого нагнітання антиукраїнської атмосфери у польському суспільстві. Для них цієї резолюції буде замало. Демонів історії легко оживити, але їх неможливо потім контролювати. Навіть якщо до влади у Польщі прийдуть ліберали, їм важко буде змінити це рішення, щоб не отримати ярликів зрадників. Уже зараз тих депутатів, які не голосували за резолюцію, обзивають націонал-зрадниками. Записано ж чорним по білому: понад 100 тисяч жертв від рук українських націоналістів. 

Те, що ця цифра висмоктана з пальця, вже нікого не обходить. Насправді історики мають докази щодо близько 40 тисяч жертв поляків і щонайменше 15 тисяч українців. Реальна кількість  жертв може бути і вищою, але це потрібно встановлювати, а не вигадувати, як у сенаті і сеймі Польщі. Принаймні такі цифри озвучують представники польсько-українського історичного Форуму, співголовою якого є Юрій Шаповал. А він посилається на дослідження Єви Семашко, на яку “молиться” більшість послів сейму і сенату. Та якщо уважно передивитися   дослідження Єви та Владислава Семашків, то вони подають прізвища 19 тисяч полеглих поляків. Інші цифри — це припущення і домисли. Цифру “100 тисяч” накрутив польський історик Ґжеґож Мотика, не підтверджуючи її жодними фактами. 

Виникає просте запитання: а українці, які загинули від рук польських шовіністів, не є жертвами «людобуйства»? Вони що, не люди? Чи якісь гірші?

 Від рішення сейму повіяло духом політики передвоєнної Польщі, де українців трактували як меншовартісну націю, яку влада переслідувала і гнобила. Вершиною цього національного приниження українців була так звана пацифікація, згідно з якою польська поліція і армія масово упокорювали цілі села шляхом побиття, ув’язнення та фізичного знищення активістів-патріотів. Очевидно, не всім відомі особливості національної політики диктатора Пілсудського, якого у Польщі шанують як героя, державного мужа. Лише один приклад. Для того, щоб отримати роботу на державному підприємстві, наприклад, на залізниці, українцеві треба було зректися своєї віри і національності, записатися поляком. Полонізація українців нічим не була кращою, ніж русифікація. Може, серед інших причин треба, зокрема, і тут шукати витоки спалаху національної ненависті між українцями і поляками під час Другої світової війни? В ухвалі сейму є чимало, вибачте, бздурів. Але це тема для окремого аналізу істориків.  Наведу лише один факт. Автори ухвали притягнули за вуха дивізію СС “Галичина” до начебто участі у “геноциді поляків”. Це військове формування не мало жодного відношення до Волинської трагедії. Але вже дуже хотілося, очевидно, щоб брехня звучала переконливіше.  

Останнім часом наші друзі-поляки радять нам, кого вважати національним героєм, а кого ні. Чиїм іменем називати вулиці і проспекти, а чиїм ні. Було б добре, аби усі наші сусіди, як східні, так і західні, нарешті зрозуміли, що ми самі з цим впораємося. Для того, щоб поважати одне одного, у нас не мусять бути одні і ті ж герої. Поляки вшановують лідера народовців Романа Дмовського, який сповідував антисемітську, націонал-фашистську ідеологію. Але, очевидно, не за це його визнають поляки, а за щось інше. То чому нам відмовляють у праві шанувати Бандеру, який майже всю війну був ізольований у німецькому концтаборі і до подій на Волині точно не причетний. Але саме його постать стала символом боротьби ОУН-УПА за незалежну Україну. У його визнанні немає антипольського контексту. Та для багатьох поляків Бандера все одно  як червона бандерилья для бика. 

 Ми повинні спокійно, але наполегливо пояснювати нашим опонентам хибність  їхньої логіки. Наприклад, у резолюції сейму «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА» глорифікуються Армія Крайова, Батальйони хлопські як захисники поляків. А нічого, що вони вирізували українців, палили їхні садиби і села, нищили церкви? За логікою авторів антиукраїнської резолюції, в УПА були злочинці, а в Армії Крайовій - герої, майже ангели-охоронці. Якщо українців звинувачено у геноциді, то цим можна виправдати будь-які свої злочини. Якась дивна правда, що, за задумом послів і сенаторів, повинна нас примирити. Насправді це не має нічого спільного з історичною правдою. Пропонувати примирення у вигляді звинувачення — це якесь польське ноу-хау.

А правда необхідна. І для жертв Волинської трагедії, і для сучасних українців та поляків. Досить обурюватися антиукраїнською резолюцією польського сейму. Настав найвищий час, аби Верховна Рада України прийняла чи то постанову, чи заяву, чи резолюцію, де на основі об’єктивних історичних досліджень (а такі є) було дано офіційну оцінку і Волинській трагедії, і пацифікації, і операції «Вісла»... Спокійно, без конфронтації, але й без меншовартості. Треба назвати речі своїми іменами. Злочини злочинами, злочинців злочинцями, незалежно від того, по який бік барикад вони воювали. А також згадати факти взаємної підтримки і порятунку поляків та українців. У цьому документі має бути формула, якої немає у польській резолюції. А саме: «Прощаємо і просимо прощення». І у цьому полягає сенс будь-якого історичного дискурсу, що спрямований у майбутнє.