Блиск і злидні Добромиля

Хтось розікрав плити з місцевого єврейського цвинтаря, а хтось зібрав їх у Стіну пам’яті.

Добромилю пощастило, як жодному іншому місту. У XVII ст. він був центром духовного Всесвіту Яна Щасного Гербурта. У рідному селі Боневичі бунтівний магнат заснував приватну друкарню.

Найвисокогірніший обо­ронний замок в Україні — замок Гербуртів — теж на околиці Добромиля.

Монастир Cв. Онуфрія, фундаторами якого були Ян Щасний та його дружина княгиня Єлизавета Заславська, височіє на Чернечій горі. Тут проходив новіціат майбутній митрополит Андрей Шептицький.

Ще зберігся будинок, де зупинявся Іван Франко, коли балотувався у депутати сейму. Навіть балкон з менорою, з якого виступав, вцілів.

Саліна — сільзавод, який проіснував кілька століть.

Бароковий костел Гербуртів. Пастушкова церква.

Унікальна бруківка на площі Ратуші і Старому Ринку.

Величезні горіхові та яблуневі сади. Несамовитої краси крає­види.

Меблі з Добромиля славились колись у цілому Радянському Союзі.

Як усім тим щастям розпорядились теперішні добромильці? А так: коли красти і руйнувати, то своє, коли відновлювати і зберігати — то чуже, польське, австрійське чи єврейське.

Власне, які добромильці. За винятком, може, десятка небайдужих, решта — населення, яке заступило розстріляних, депортованих і репресованих добромильців. Це населення переконане, що хтось думатиме за них і принесе їм щастя у вигляді заводу, побудованого китайцями, де вони будуть працювати за дві тисячі гривень, як туземці. Місцева влада така сама прагматична. Мені аж млосно стало, коли я почула про мрію попереднього міського голови — побудувати санаторій на території Саліни, де у червні 1941 року було закатовано щонайменше три з половиною тисячі людей. Їхні тіла досі в соляних криницях. Люди, які сімдесят років ходили по єврейських надгробках, якими вимостили подвір’я, не мали щастя в тому домі. Колись у Добромилі мешкало до 70 відсотків євреїв. Але величезний на тисячі надгробків єврейський цвинтар порожній. Всі плити розікрали місцеві. Не їхали ж за ними з Росії. Глум над померлими — це страшний гріх. Винні у ньому всі. Чи добромильські отці з усіх тих новозбудованих позолочених храмів, що не мають жодної мистецької вартості, хоч раз застерегли парафіян? А священики в Україні мають авторитет ще з часів «Просвіти». Але тепер їм не залежить на щасті й моральності християн, лише на власному добробуті. Інакше б не був такий занедбаний монастир, де вдалося тільки відновити церкву, де досі в кутку подвір’я, кажуть, закопані розстріляні енкаведистами. Відновити монастир повинна громада Добромиля, а не двоє ченців, які щосили намагаються зберегти цю визначну пам’ятку.

Добромиль серед євреїв користується лихою славою. У цілому світі знають про ті плити з цвинтаря. Аж тепер, завдяки активістам, єврейській громаді Львова, спонсорам-вихідцям із Добромиля і золотим рукам майстрів, ті плити вилучено і вимуровано з них Стіну пам’яті (на фото), яку спорудили на єврейському цвинтарі. Всього 120 плит. А реш­та — на обійстях добромильських господарів. Не знаю, що вони думали, коли 9 червня відкривали меморіал у Добромилі. Не виключено, що хтось із них піде і вкраде ті плитки, що ними вистелять доріжку до меморіалу. Вони навіть не уявляють, що добрі люди цим шляхетним чином покращили репутацію Добромиля. І ще краще було б, якби вони повернули вкрадені надгробки на цвинтар. Може, тоді б їхні онуки не пропивали свою юність і не тинялись як сироти без освіти і без волі здобути щось більше, ніж рабську роботу. Є таке місто Щирець з прадавнім єврейським цвинтарем і давньоруським замком на Золотій горі. Чомусь ніхто з мешканців не розграбував цвинтар і не розібрав мури. Все доглянуте, ціле. Працює музей жертв репресій. Священик з церкви XV століття чудово знає історію храму і міста. А ділки в Добромилі посягли вже навіть на міський арсенал, де професор Михайло Кріль хоче зробити музей. Та кожна влада вважає, що це не на часі, що це пусте, ігноруючи Добромиль як туристичний об’єкт. Німують школа, бібліотека, Народний дім — навіщо воно їм? Жменька людей, серед яких є ті, хто не народився в Добромилі і ніколи там не житиме, боронять спадок минулого і довкілля. Вони б створили і музей, і книгарню, і культурно-освітній центр для молоді, але в них немає коштів, і вони не при владі.Чистих не пускають до влади.

Оскільки надгробних плит не залишилось, то населення розбирає закривавлені стіни Саліни, де катували засуджених, християн, до речі, і продає цеглу чи бере собі на будову. І на поминальний день у червні на могили жертв сталінського терору приходить щораз менше людей. Місцева влада має обов’язок взяти під контроль сільзавод, ініціювати відкриття кримінальних справ за вандалізм. Це не просто вандалізм, це святотатство.

Що може зробити місцева влада? Насамперед вивчити історію свого краю. А тоді взятись за замок Гербуртів, почистити від хащів. Рік тому в страшну спеку нас приїхало кілька зі Львова і разом з Олегом Паскою і, власне, підлітками трохи там позрізали кущів та зібрали сміття. І на тому все скінчилось. Наші лісники люблять потанцювати на забаві, де посадять кілька дерев, але привести до ладу ліс довкола замку, щоб не руйнувався, це не їхнє. Про культуру взагалі немає мови, як і про національне самоусвідомлення. Українець не буде нищити землю своїх предків і не ставитиме свинарники біля монастиря. І не крастиме надгробки з єврейського цвинтаря собі під ноги.

Цього року минає 400 літ з дня смерті Яна Щасного Гербурта, який своїм девізом обрав «Правда і праця». Правду я кажу вам сьогодні, після десяти років постійного нагадування про проблеми Добромиля. А праця — це те, що є вашим правом і обов’язком, люди Добромиля.

Фото автора