Кому вигідна стрілянина в Карабасі?

Надії на те, що інтенсивна перестрілка в Нагірному Карабасі припиниться, поки що не справджуються. Ба більше, на початку тижня офіційні Баку і Єреван зробили різкі заяви, після яких імовірність мирного виходу зі ситуації зменшилася.

За словами прес-секретаря МЗС Азербайджану, Баку готовий припинити вогонь у Карабасі - але спочатку “вірменські війська мають бути виведені з усієї території Азербайджану згідно з резолюціями Ради Безпеки ООН, мають бути забезпечені суверенітет і територіальна цілісність Азербайджану в рамках, визнаних на міжнародному рівні його кордонами». Усе начебто правильно, але - нереалістично. Вірменія контролює Нагірний Карабах і ще сім районів Азербайджану вже 22 роки, відколи було “заморожено” збройний конфлікт між двома закавказькими державами. Якщо вірменські війська не вийшли з цих територій за 22 роки, то сподіватися на те, що вони добровільно зроблять це за пару годин, марно...

Витав у хмарах і президент Вірменії. З одного боку, Серж Саргсян визнав, що нинішня ескалація загрожує перерости у “повномасштабну війну”. З іншого, не знайшов нічого кращого, як пообіцяти: у разі продовження бойових дій “Вірменія визнає незалежність Нагірно-Карабаської республіки”. Якби Єреван справді це зробив, це було би брутальним порушенням міжнародного права, яке визнає Нагірний Карабах невід'ємною частиною території Азербайджану.

Вірменія є політичним, економічним і військовим союзником Росії. Тож можна припустити, що конфронтаційні заяви Саргсяна диктує йому московський суфлер. “Ти не бійся, поводься сміливіше, а ми в разі чого допоможемо”... Не погоджуватися з рекомендаціями Кремля Єреван не може. По-перше, Вірменія залежить від Росії фінансово, по-друге, не хоче сваритися з Москвою з огляду на свою безпеку. Маленька Вірменія має під боком сильні держави, які важко назвати її друзями - Іран і Туреччину. Їхні відносини із Азербайджаном, навпаки, досить близькі. “Молимося за те, щоб наші азербайджанські брати взяли гору в зіткненнях... До кінця будемо підтримувати Азербайджан», - заявив днями президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган.

Здавалося би, більш стриманим має бути зараз Азербайджан. Аргументи типу “президенту Алієву потрібна маленька переможна війна, аби народ забув про економічні негаразди” виглядають надуманими. Баку намагається виглядати у світі як вірогідний, стабільний, передбачуваний партнер, - а перестрілка в Карабасі такий статус Азербайджану ставить під сумнів... Але треба розуміти, що виглядати зараз “голубом миру” Ільхам Алієв просто не може. Для мільйонів азербайджанців питання Карабаху настільки важливе, що вони не приймуть жодних компромісів. Тож Алієв, якщо не хоче стати в очах виборців “слабаком” і “зрадником”, мусить бути непоступливим.

“Те, що сталося кілька днів тому, дуже схоже на путінську провокацію проти Азербайджану і Туреччини, і також шкодить Вірменії”, - вважає екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі. Ця провокація - багатоцільова. По-перше, можна провчити Азербайджан (не підтримав Путіна у конфлікті з Ердоганом) і “насолити” Туреччині, що, як написав Саакашвілі, “втягується у війну на два фронти”. По-друге, війна на Кавказі ставить під сумнів плани ЄС прокласти газопровід територіями Азербайджану й Грузії. Значить, Путіну легше буде переконати Німеччину розкошелитися на другу нитку “Північного потоку”... І нарешті, Кремль знову зможе виступити в ролі великого миротворця (Захід у війну на Кавказі втручатися не захоче, інших проблем вистачає), а це - крок до виходу з міжнародної ізоляції. А там і про зняття з “миротворця” санкцій можна буде поговорити...