Львів хіпує

Було таке у 70-х. Шкільна лінійка, скажімо, і директор викликає “патлатого” хлопця: вийди з шеренги!

Такий бунтівник міг бути один на клас. Волосся по плечі, “клєша” дорожню пилюку метуть. Позірний пофігіст, або ж лише удає, що йому до цих виховних хвилинок байдуже, проте обличчя береться червоними плямами. Так чи так, а змусити такого підстригтися - марна справа; хоч батьків викликай, хоч зі школи виключай. Здавалося б: яка директорові різниця — довге волосся, коротке волосся... А ні, бо ж для системи такі вияви непослуху становили неабияку загрозу. Сьогодні патлатик-хіпар на бобінах свого магнітофона “Весна” слухає Леннона, нині він зі своєю подружкою у самопальній спідниці-спіралі пакує наплічники, щоб їхати автостопом до Прибалтики... А завтра що?.. Як казав один функціонер, “такі за батьківщину під танки не кидатимуться!”

Логіка тоталітарної держави була залізною: “інакший” вже тим небезпечний, що навіть зовні не такий, як слухняна більшість. І системні хіпі, і їхні симпатики, і їхні попутники жбурляли виклик системі, бо аж ніяк “не способствовали формированию идейной убежденности”. Тому таким уживаним було слівце-запитання “Хіпуєш?”, що могло означати будь-який вияв індивідуальності — від лінивої відстороненості під час колективного суботника до висловлювання провокативних думок та викличної поведінки.

Слово “хіпар” у 70-х було об’ємним і наповненим вітром змін — воно означало перш за все “вільна людина”. Вільна від стереотипів, від осоружних обов’язків, від стандартних стосунків та прогнозовано-запрограмованого майбутнього. Ці люди слухали іншу музику, читали іншу літературу, поводилися по-іншому, розпоряджалися своїм часом так, як вважали за потрібне. Вони створювали інакший живопис, писали інакшу поезію, грали інакшу музику…

У видавництві “Апріорі” вийшов вже третій випуск альманаху “Хіпі у Львові”. Яка “навіжена” команда працює над цією унікальною серією! Іван Банах, Алік Олісевич, Ілько Лемко, ілюстратори Ігор Біликівський, Сергій “Банан” Орловський, Антон Бриних... Які ж там колоритні збираються спогади під однією обкладинкою! Автори діляться оповідками, легендами, приколами — і ті, хто був класичним хіпі (і ними ж залишаються), і ті, хто вважав хіпі близькими по духу. Навіть не починаю усіх перелічувати, для цього варто читати книжку. Там і про хіпову комуну у Святому Саду, і про культову групу “Супер Вуйки”, і про будні львівської музичної Біржі, про львівське андеграундове середовище меломанів 70-80-х років, про бунтівну контркультуру... А ще ж про “поодиноких хіпі” та хіпарський рух у Києві, а також у Вроцлаві, Празі та інших містах. Вільні люди згадують минуле і розповідають про сьогодення, в усіх його трагічних та життєстверджувальних проявах. Нехай потік альманахів “Хіпі у Львові” не вичерпується...