Порядні країни Гризлова не приймають...

Політики та експерти губились у здогадках, якого милого “нев’їзний” російський чиновник, який перебуває під санкціями Європейського Союзу, спокійно прилітає до Києва та ще й зустрічається з президентом Петром Порошенком. Спроби деяких політичних експертів відшукати у цій події якийсь позитив для України виглядали непереконливо. Наприклад, політолог Тарас Березовець вважає, що раптовий візит Гризлова до Києва напередодні чергового раунду переговорів у Мінську є “доказом слабкості позиції” Кремля. Мовляв, якщо Магомет не йде до гори, гора йде до Магомета.

Іншими словами, статус гостя завжди є доказом слабкості позиції. По-перше, не завжди, а по-друге, коли жертва люб’язно приймає у себе в хаті агресора, то велике питання, хто виявляє слабкість. Сам факт, що Україна відкрила двері особі, яку не пускають у жодну порядну країну, свідчить щонайменше про подвійні стандарти, а в першу чергу про елементарну меншовартість, про страх сказати категоричне “Ні!”. Якщо Росія і хоче “шепнути” щось важливе українській стороні напередодні переговорів, то для цього цілком достатньо зустрітися у Мінську на годину раніше. Хоча і такі “міжсобойчики” нашим західним партнерам можуть не сподобатися і дати підстави вмити руки: мовляв, якщо ви без нас готові домовлятися, то навіщо ми, як посередники, вам потрібні. Крім того, будь-які сепаратні домовленості з російською стороною дадуть підстави нашим західним друзям діяти так само, тобто зустрічатися і “перетирати” з представниками Путіна за нашою спиною. Україні би це сподобалось? Можна, звичайно, довго сперечатися щодо наслідків вояжу Гризлова до Києва, але є безпомилковий тест на ім’я Віктор Медведчук. Кум Путіна назвав цей візит «життєво необхідним для розвитку переговорного процесу і реалізації безальтернативних Мінських угод». Те, що добре для Медведчука, зле для України. Це аксіома, яка не потребує доказів. Тож у Мінську слід чекати від Росії чергової підлоти…

На жаль, українська дипломатія і так наробила купу помилок, які вилазять нам боком. Після двох Мінських угод мир і спокій Донбасу хіба що сняться. Росія не збирається відмовлятися від своєї цинічної і брехливої політики. Однією рукою підписує так звані мирні договори, іншою продовжує вбивати українських військових. Підконтрольні Кремлю проросійські бойовики хіба що імітують часткове виконання умов Мінських угод. При цьому зухвало ігнорують основоположну вимогу договору — припинення вогню. Водночас Путін прямим текстом в ефір, вже без зайвого маскування, вимагає від України негайного виконання іншого пункту Мінського договору — внесення змін у нашу Конституцію щодо закріплення особливого статусу Донбасу та проведення виборів на окупованих територіях. Лише після цього, каже Путін, Росія (!) готова розглядати питання щодо повернення Києву контролю над російсько-українським кордоном. Тобто Росія свідомо ставить віз поперед коней, розуміючи, що цей віз таким чином не здатний рухатися.

По суті, і Росія, і Україна безглуздими Мінськими угодами загнали ситуацію на сході України у безвихідь. Намагання обіграти і обдурити одне одного дипломатичним шляхом завели військовий конфлікт у тупик. Вже, здається, для всіх є очевидним, що Росія не дасть задній хід і не припинить підживлювати проросійських бандитів. “Мачо” Путін є заручником свого захмарного рейтингу. Будь-які поступки на Донбасі чи в Криму накручений імперською пропагандою електорат буде трактувати як вияв слабкості. Україна також не здатна виконати певні зобов’язання, на які погодилась у Мінську. На щастя, в парламенті не набереться 300 голосів депутатів, які б схвалили відповідні зміни до Конституції. Думаю, українські переговорники, які підписували документ у Мінську, це чудово розуміли, але блефували. Отже, Мінськ-2 нежиттєздатний. Крім того, усі пункти договору мали бути виконані до кінця 2015 року. Вже, Богу дякувати, середина січня 2016-го, та жодних ознак, що сторони збираються виконувати домовленості, немає. Вихід один — новий договір. Але реалістичний і без дулі в кишені.

Українській стороні треба нарешті набратися мужності і назвати речі своїми іменами. По-перше, вимагати не лише припинення вогню та відведення зброї, а й негайного введення миротворчої місії ООН. І головне — контролю над кордоном. Без контролю над кордоном все інше — без сенсу! По-друге, жодних компромісів щодо державного устрою. Не можуть якісь сумнівні люди (до яких відношу і головного нашого переговорника - Леоніда Кучму) підписувати документи, в яких йдеться про зміни до Конституції! Це прерогатива українського народу і парламенту. Ніхто не має права ставити українців перед фактом. По-третє, жодних виборів за теперішніх реалій на окупованих територіях бути не може. Це абсурд. Назвати це виборами все одно, що назвати Росію чи Північну Корею демократичними країнами. Це підміна понять. Вибори на цих травмованих і фізично, і морально територіях можна проводити не раніше, ніж через п’ять, а може, і десять років. Після того, як звідти підуть окупанти і там запанує мир. Інфікований російською пропагандою Донбас треба буде ще довго лікувати. Потрібно буде провести таку собі процедуру деокупації на кшталт денацифікації, яка тривала у післявоєнній Німеччині. Очищати й відновлювати треба не тільки територію, а й мізки людей. А наразі там має діяти українська військово-цивільна адміністрація з особливими повноваженнями.