Олігарх-патріот? Чудес не буває...

Це адекватна реакція президента. Якби Порошенко вчинив по-іншому, обмежився лише доганою, це сприймалось би, як слабкість. Ба більше, інші розцінили б таку безвольну поведінку президента як сигнал до вседозволеності, мовляв, якщо можна Коломойському, чому не можна мені?... Крім того, думаю, Порошенко змушений був зважати на реакцію суспільства на вибрики колоритного олігарха, який явно перегнув палицю, переоцінив свої можливості...

Відверто кажучи, думала, що Коломойський мудріший. Взагалі, ліпше про нього думала. На жаль, скандал навколо «Укртранснафти» висвітив його справжнє обличчя. І це обличчя виявилось хижою гримасою типового олігарха, життєві пріоритети якого чітко проявились — як на лакмусовому папірці.

Коли на Донбасі, після анексії Криму, почались сепаратистські “тілорухи”, інспіровані Росією, і схід України почало не на жарт лихоманити, Коломойський раптом вийшов із затишної для нього тіні і обійняв посаду губернатора Дніпропетровської області. Одні казали, сам виявив ініціативу, інші, що не відмовився від пропозиції тодішнього в.о. президента Олександра Турчинова. Як би там не було, але готовність мільярдера взяти на себе політичну відповідальність у критичний для країни момент, захистити від внутрішнього і зовнішнього ворога ключову область, у багатьох українців викликало щире захоплення. А коли Коломойський одягнув футболку з написом “жидобандерівець”, став ледь не національним героєм. Олігарх-патріот! “Так не буває”, — думали українці. “Виявляється, буває!” — не стримували свого захоплення, яке межувало з ейфорією. Та життя підтвердило, що чудес не буває.

Історія з “Укртранснафтою”, де держава спробувала захистити власні інтереси (а це напряму зачепило бізнес-інтерес Ігоря Коломойського), красномовно показала, що олігархізація країни — чи не найбільша її проблема. Ця задавнена хвороба може вбити державу — як рак, який після тимчасової ремісії дає рецидив, нерідко у загостреній формі.

Ця історія вельми повчальна як для нинішньої влади, яка, мабуть, думала, що олігархів за певних обставин можна “приручити”, так і для тих політиків та журналістів, які сподівались, що маючи справу з грошовитим покровителем, їм, у разі чого, вдасться вийти сухим з води. Не вдалось. Захищаючи свій інтерес, Коломойський підрядив усіх підручних чиновників, журналістів, нардепів, комбатів. Усіх засвітив у тенденційних телесюжетах на підконтрольних йому телеканалах, навіть “Самопоміч” до чогось згадав... Для багатьох це стало перевіркою на вошивість. І за цим “парадом друзів олігарха” було особливо огидно спостерігати через рік після Майдану.

Крім того, під час нічного інциденту з журналістом радіо “Свобода” біля офісу компанії «Укртранснафта» дніпропетровський губернатор поводився як рафінований хам, який отримує насолоду, коли принижує людину. Якщо дозволяє собі у такому тоні спілкуватися з журналістом, який, до речі, від нього не є залежним, то можна собі тільки уявити, як буде ставитися до даїшника, судді, прокурора, не кажучи про своїх безпосередніх підлеглих. Не даремно казали, що Коломойський на Дніпропетровщині, по суті, збудував державу в державі. Йому багато що пробачалось, адже, за словами Юрія Луценка, Коломойський багато “зробив для зламу сепаратизму і патріотичного відродження Дніпропетровщини”. Вочевидь, в якийсь момент олігарх вирішив, що отримав повну індульгенцію, та усьому є межа.

Керуючись природнім інстинктом збереження своїх капіталів, олігарх втратив пильність, забув про образ патріота, і пішов у “наступ на Київ”. І тоді пелена з очей багатьох наївних українців впала. Стало зрозуміло, що багатій своєрідно розуміє таке поняття, як любов до Батьківщини — виключно через призму інтересів власної фінансово-промислової групи. Як бізнесмен, прорахував, що патріотизм також конвертується, ним, як валютою можна спекулювати. Колись Семюель Джонсон сказав: «Патріотизм — це останній притулок для негідника». Не тому, що усі патріоти — негідники, а в сенсі, що тільки негідники прикриваються напускним, демонстративним ура-патріотизмом як фіговим листком.

Призабуте гасло часів Помаранчевої революції про відокремлення влади від бізнесу нині актуальне як ніколи. Приклад Коломойського довів, що крупних бізнесменів не можна ставити на державні посади. Конфлікт інтересів тут неминучий! І на чиє горло наступить капіталіст — своє чи держави — питання риторичне. Яким би патріотом він не прикидався, любити себе в Україні завжди буде більше, ніж Україну в собі.

Для держави цей скандал — тест на зрілість і на власну спроможність цивілізувати українських олігархів. Як мінімум, треба виробити для всіх громадян однакові правила гри, аби ніхто не відчував власну винятковість та вседозволеність. Україна зможе вирватися з цього зачарованого олігархічного кола лише тоді, коли олігархи припинять паразитувати на державі. Для цього держава повинна виставити для них червоні прапорці, за які хижакам заходити заборонено.