Свято кохання, що набуло іншого сенсу

Одного разу мала редакційне завдання: взяти інтерв’ю у пари, яка прожила разом чи то 60 років, чи то 65. Двоє людей, яким було ближче до 90 років, виглядали надзвичайно смішними, особливо дідусь, і нагадували старшокласників. Що мене дуже здивувало, старенький чоловік дуже жваво ходив квартирою. З’ясувалося, щодня, рано-вранці, робить прогулянку містом. В цей час його дружина ще спить. А коли він повертається, вони разом готують ранковий чай. “Вона жінка, має добре виспатися”, — сказав ще тоді.

Ми майже завершили розмову, і наостанок традиційне і найголовніше питання: в чому секрет їхнього спільного життя (це ж мало стати родзинкою статті). Вони раз по раз переглядалися один на одного, посміхалися, і відповіді як такої так і не знайшли… Ми десь хвилин п’ятнадцять намагалися з ними знайти якийсь рецепт шістьох десятків років, прожитих разом. А в них цього рецепту, виходило, що немає…

Завжди згадую цих двох стареньких людей, коли наступає середина лютого і майже весь світ занурюється в ейфорію «валентинок", сердечок, гучних зізнань. Чому сучасні люди, які дуже часто не можуть разом прожити і року, знають масу гарних слів, рецептів, роблять такі гучні заяви про велику любов? Приватне життя, приватна переписка, і навіть більш інтимні речі — вже давно звична річ у соціальних мережах. А паралельно, в трохи іншому світі існують люди, які довели свою любов роками, але досі не знаходять слів, аби описати свої почуття…

Певно, я би погодилася з тим, що якийсь там День кохання може існувати, але при умові, що це — така собі розвага для двох людей і не більше. І тим більше, без всіляких легенд про святого Валентина. І ще тим більше, щоб не називати це святом.

Впевнена: свято кохання сьогодні у нас, в Україні, набуло іншого змісту. І про це теж можна прочитати в інтернеті чи побачити по телевізору. Але вже — як повчальні приклади. Війна розлучила не одну пару. І дуже часто, коли зводила після війни знову, багато чоловіків були без руки, ноги, чи навіть без рук і ніг, хтось втратив око, хтось повністю лежачий, хтось на інвалідному візку… Такими дружини знову приймали своїх чоловіків. І від таких не відмовилися ті, для кого ці бійці лише мали стати чоловіками. Певно, ми досі не знаємо, скільки саме українок втратили на полі бою свою любов назавжди. І в цьому сенсі свято, коли хоч і поранений, але живий…

Живий, але на інвалідному візку український воїн, з багатьма шрамами, був героєм одного телесюжету. Йшлося про те, скільки часу йому доведеться ще витратити на лікування, і що він ще має довгу тяганину з паперами, аби засвідчити свою учать у зоні війни. Було неймовірно боляче на це дивитися ( а на яку подібну історію дивитися не боляче?)… Але раптом до лікарняної палати цього чоловіка заходить дівчина. Виявляється, планують одружуватися. Журналіст запитує її, як вони познайомилися. “Ми приходили провідувати поранених, побачила його і … зрозуміла, що вже не можу до нього не приходити”. І в цей час очі самого бійця буквально загорілися! Я аж сама розплакалася від того, що у цьому вирі випробувань, які випали на його долю, є це, що наповнює його життя!..

Та скільки б ми не говорили про те, що все, що довкола дня 14 лютого — більше надумане, аніж справжнє, правда у кожного буде своя. Та й плачемо ми від різних історій. (Моя коліжанка, наприклад, завжди казала, що не могла без сліз дивитися на історії з програми “Все для тебе” — це коли дуже романтично зізнаються у коханні, з різними несподіванками, сюрпризами тощо). Але стрибнути заради когось з моста у воду — це дурниця. А не побоятися жити з людиною на інвалідному візку чи з людиною без ноги ( чи й без ніг) — це вчинок! Ми сто разів чули цей знаменитий хрестоматійний вираз: “Кохання слів не потребує”. Здається, зараз бачимо найнаочніше тому підтвердження…