• You are here:
  • Високий Замок
  • Блоги
  • «На рідну Луганщину повернуся лише як журналіст. Не можу жити під владою «ЛНР»

«На рідну Луганщину повернуся лише як журналіст. Не можу жити під владою «ЛНР»

Наприкінці липня, коли в моєму рідному місті у Луганській області припинила мовлення більшість українських телеканалів, коли з обкладинки нашої газети зник логотип «Єдина Україна», коли люди з георгіївськими стрічками стали частими відвідувачами редакції, настав час вибирати


Вибирати між покорою режиму (хто чинитиме опір, має перспективу отримати прострілені коліна) і виїздом. Катувати себе моральним мазохізмом, тобто спостерігати за «ватяним шабашем», я не могла. Знайшла в собі сили покинути все і поїхати. Чи повернуся я на рідну Луганщину? Звичайно. Або як гість, або як кореспондент, щоб висвітлювати події, які там відбуваються. Чи повернуся я на постійне місце проживання? Наразі ні. Не можу жити під владою «ЛНР».

У Львові я менше місяця. Обрала це місто, бо Львів — культурний, статусний, європейський, а головне — по-справжньому український. Я не чекаю манни небесної. З першими труднощами, в тому числі бюрократичними, вже зіткнулася. Питання з працевлаштуванням поки що відкрите. Але тут я почуваюся живою, тут вперше за останні півроку почала усміхатися, радіти приємним дрібничкам…

Коли з квитком до Львова, валізою і улюбленим плюшевим котом я їхала через колись квітучі житлові райони Донбасу, хотілося плакати. Ця руїна здавалася страшною паралельною реальністю. Розплакалася на першому українському блокпосту, коли вперше за більш ніж півроку побачила синьо-жовту символіку. На другому блокпосту я вже стала «пані» — так до мене звернувся молодий солдат. Поки доїхали до Харківської області, зупинялися близько п’ятнадцяти разів — стільки було блокпостів, як українських, так і протилежної сторони. Виїхала без проблем (зараз це зробити важко — бої поновилися). На території, вільній від бойовиків, побачила щасливих людей. Вони радіють життю, але тяжко переживають те, що відбувається на сході країни.

Невдоволення в містах Луганщини почало рости цієї весни. Підбурені проросійськими активістами, люди почали виходити на мітинги. У гаслах ані слова про чорну корупцію та режим Януковича. Натомість заклики до федералізації, критика українського уряду, прохання до Путіна про порятунок. Думали, що він прийде і подарує кисільні береги й молочні ріки, нечувані пенсії і зарплати. Пам’ятаю, як на одному з мітингів, де в черговий раз кликали «визволителя», працював російський пропагандистський канал. Та ще й як працював! Підставні актори: жінка, троє дітей, які тримали плакати з молитвами врятувати їх від української армії, і пенсіонер, який ледве стояв на ногах. Дія розгорталася на тлі мітингуючого люду. А далі найстрашніше — жінка навмисне зробила дитині боляче, від чого та залилася сльозами, тримаючи в руках плакат з лозунгом Save Donbass People From Ukrainian Army. Телевізійники робили потрібну картинку і ставили питання. З кожного такого заходу ми з колегами поверталися з болючим відчуттям. Єдине, чого хотілося, — щоб до людей повернувся здоровий глузд, щоб вони отямилися, одужали. Але все відбувалося з точністю до навпаки. Ненависть до України розпалювали з кожним днем. Звучали на мітингах і кимось пущені заклики до федералізації. Ця вимога прирівнювалася до «борьбы с фашистами».

...Поки одні під червоними знаменами кричали «Вова, спаси нас», проукраїнські активісти влаштовували автопробіги з українською символікою. За це всі вони опинилися у чорному списку. Більшість учасників автопробігу змушені були виїхати з міста через прямі погрози людей з георгіївськими стрічками.

Першого травня над виконкомом міської ради підняли триколор. Це був один з найважчих у моральному плані днів. На «церемонії» були затяті шанувальники російського режиму. Стало зрозуміло, що референдуму нам не уникнути. 11 травня він відбувся. Йшла туди виключно як кореспондент, щоб подивитися на бюлетені, спостерігачів, членів комісії. Останніх моя присутність аж ніяк не здивувала. Але деякі питання просили ставити не їм, а депутатам міської ради. У телефонному режимі мені відповіли: «Преса у нас не працює. Фотографувати нічого не треба». Серед спостерігачів — виключно місцеві представники так званої самооборони. Явка була досить високою. Але коли я питала у своїх знайомих і друзів, з якими, до речі, вже не підтримую зв’язку, за що вони голосували на референдумі, відповідали обтічно: «За гарне життя».

Після «російської весни» настало «холодне літо» — з танками, «градами», «ввічливими» бородачами. Після п’ятої вечора вулиці були порожні, приватний транспорт виїжджав з побоюванням. Back in 90-ті, — говорили ті, у кого «віджали» бізнес або автомобіль. Після 22.00 — комендантський час. Їздити по місту вночі можна було тільки за спеціальною перепусткою. Міська влада від справ само­усунулася, все контролювала так звана військова комендатура. Люди з автоматами вчили шахтарів жити і привчали їх до порядку. Ті, хто за Україну, боялися відкрити рота. З ними розмова могла бути короткою. Їх прирівнювали до хабарників, наркоторговців, спекулянтів.

Майже щодня по місту їздили колони з бронетехнікою, літала авіація. Після чергової скинутої бомби ми укріпили і обладнали погріб. Вибухи, від яких тремтів будинок, лунали цілодобово. Супермаркети закрилися — продавати було нічого. У кого в запасі була горілка, той міг «справити поминки» за їжею. Банки, пошта, вокзали призупинили роботу. Виїхати стало нереально. Ми опинилися у своєрідному котлі. Навколо йшли бої. У різних кінцях міста ховали загиблих місцевих вояків, так званих ополченців.

Відбулися «вибори глави «ЛНР» і парламенту». Сьогодні бойовики контролюють тільки частину території Луганської і Донецької областей. Там, де владу контролюють козаки, люди не отримують соціальних виплат, не можуть оформити документів, не знають, як захиститися від беззаконня. Відсутня адекватна інформація, панує невизначеність. Є ажіотаж навколо гуманітарної допомоги. Чимало людей голодує. З середини листопада у місті працює виїзна кухня. Кашу з тушонкою і гарячий чай жителям щодня роздають представники «ополчення». Продукти виділили з гуманітарної допомоги, яка надійшла у місто. Реакція на такі обіди різна — одні дякують, інші кажуть, що це насмішка над людьми. На ринках і в магазинах товар є, але купувати щось, крім продуктів першої необхідності, люди не поспішають. Кожна гривня на вагу золота, звичайно, якщо вона взагалі є.

З екрана телевізора 24 години на добу йде агресія, пропаганда насильства і війни. Російське телебачення лякає «украми» і «Правим сектором», концтаборами, розіпнутими немовлятами, консервами з людей, фосфорними бомбами. Я, як і багато незгідних з тим, що відбувається на Донбасі, втомилася сперечатися і переконувати тих, хто за «русский мир». І ось я у Львові.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Блоги
  • «На рідну Луганщину повернуся лише як журналіст. Не можу жити під владою «ЛНР»