«Хенде хох» перед Путіним!

«Бачу партнерські відносини між Украї­ною і НАТО, але ніякого членства», — сказав керівник МЗС Німеччини. Особлива “пікантність” цієї заяви полягає у тому, що зроблена вона була одразу після зустрічі з головою російського МЗС Сергієм Лавровим. А напередодні цієї зустрічі прес-секретар президента Путіна Дмитро Пєсков звинуватив Захід у спробі «порушити баланс сил», та безапеляційно заявив, що Росії потрібна гарантія, що Україна не вступить до НАТО.

Крім того, в інтерв’ю німецькому виданню Spiegel Online Штайнмайєр сказав, що надто рано «спекулювати про членство України в ЄС у майбутньому», бо економічна і політична модернізація України — це «проект кількох поколінь».

Особливо цинічно ці слова звучать саме зараз, в річницю початку Євромайдану, який довів усьому світові право українців на європейське майбутнє. Та на тлі вже неприхованої воєнної агресії Росії, яка тягне за собою тисячі людських жертв. Що ще мають зробити українці, аби такі, як Штайнмайєр, сказали: “Так, ви заслужили право бути повноправними членами європейської спільноти!”. За це право українці заплатили кров’ю, і далі платять цю найвищу ціну.

Замість того, щоб нарешті зайняти однозначну і консолідовану позицію щодо підтримки України (і не лише на словах, а й на ділі!), західні лідери продовжують загравати з путінською Росією. Бачу, ні минула, ні новітня історія їх нічого не вчить. Таке враження, що після обструкції, яку влаштували Путіну на саміті G20 у Брісбені, самі ж злякалися власної сміливості і тепер думають-гадають, чи не перегнули палицю. Цю версію частково підтверджує і міністр Штайнмайєр. Ніби виправдовуючись і ледь не вибачаючись, у тому ж інтерв’ю для Spiegel Online він застерігає західних лідерів у “надмірній різкості” спілкування з Володимиром Путіним. Мовляв, це може призвести до відчуження між лідерами та, як наслідок, до ще більшої ескалації.

На жаль, значна міра відповідальності за те, що нині коїться у Східній Україні, лежить на лідерах західних країн. Політика умиротворення Путіна, яку вони справно ведуть вже понад десять років, щораз більше розв’язувала йому руки. Саме вони “виростили” цього диктатора. Вони мовчки споглядали, коли Путін закривав рота незалежним медіа, вводив жорстку цензуру, яка з часом перетворила російські ЗМІ на пропагандистський рупор Кремля. Найбільш впливових і небезпечних журналістів та правозахисників він просто “прибрав”, а ті журналісти, що залишилися, стали професійними брехунами. Не робили зайвих рухів і тоді, коли Путін посадив за ґрати Ходорковського, що дало йому можливість повністю підім’яти під себе нафтовий (і не лише) бізнес. Мовчали, коли Путін використовував грубу силу проти мирних демонстрантів, “зачистив” опозицію. Не дуже обурювались, коли, по суті, влаштував геноцид у Чечні. “Проковтнули” агресію щодо Грузії. Заохочений цим “мовчанням ягнят”, він почав нахабніти. Не було б анексії Криму і війни на Донбасі, якби санкції проти Путіна застосували ще тоді, коли він “зачищав” вільні медіа, чи хоча б, коли втопив у крові протести в Чечні. А так Путін міцнів і нахабнів, нахабнів і міцнів. Йому дозволили спокійно перейти “точку неповернення”. Проморгали через безпечність та наївність новітнього Гітлера? Ні. Свідомо закривали на все очі, бо путінська Росія, така собі “керована демократія”, була Заходу цілком вигідна. Путін не лише посадив їх на нафто-газову голку, він розбестив Захід, який добряче заробляв на Росії і на російських скоробагатьках та нуворишах.

Він і в Крим так нахабно поліз, бо знав, що пригодований та лякливий Захід на це закриє очі. Але Євромайдан примусив європейських та американських політиків зважати на Україну. Мільйони українців, які вийшли на Революцію гідності, стали для західних лідерів таким собі “німим докором”. Вони нагадали їм, що, окрім прибуткового бізнесу, достатку, добробуту і комфорту, є таке поняття, як свобода і право на гідне життя. Для Заходу ці поняття, ці цінності стали такими очевидними і буденними, що він забув, якою ціною колись давалися. Українці їм нагадали. І це застановило західних лідерів, змусило їх переглянути своє ставлення не лише до України, а й до Росії, яку вони звикли сприймати такою, якою вона є. Бо до Майдану їх, за великим рахунком, все влаштовувало. Саме українці зламали нав’язані Путіним Заходу правила співіснування.

Здавалось би, західні лідери нарешті зрозуміли, якими трагічними можуть бути наслідки їхньої бездіяльності. Почали виправляти власні помилки, намагатися ставити диктатора у певні рамки. Але джина вже випустили з пляшки, і тепер не він усіх боїться, а бояться його. Таке враження, що бояться усі, окрім непокірних українців, які у неякісних бронежилетах та зі старою зброєю готові боронити свою країну від ворога. І цей українець не буде питати Штайнмайєра, бачить той Украї­ну у НАТО та ЄС чи не бачить. Українці самі виборюють своє гідне майбутнє, тому нам краще видно, яким воно буде...