Тимошенко в ув’язненні, Янукович — в ізоляції...

Рішення “закрити” Юлю 5 серпня 2011 року формально ухвалив скандальний суддя Родіон Кіреєв, але усі розуміють, що вольовий наказ надійшов від першої особи. Чи усвідомлював Віктор Федорович того фатального дня усі наслідки цього рішення? Що ним керувало: страх, помста, демонстрація сили? Що в цьому було визначальним? Чи все у комплексі!? Чого, зрештою, домігся?

З усякого погляду це рішення було провальним, безперспективним. Зокрема і для самого Віктора Федоровича. Вочевидь, Янукович сподівався, що арешт та ізоляція Юлі автоматично усунуть її від впливу на політичне життя країни. Думав собі, що прихильники Тимошенко покричать¬помітингують, та з часом забудуть про неї. А деморалізована політична сила без свого харизматичного лідера самознищиться, бо тримається на плаву лише завдяки персональному рейтингу лідера. Кримінальні справи, особливо щодо причетності Тимошенко до вбивства Щербаня, за задумом ініціаторів, мали б зіпсувати головній опозиціонерці імідж не лише в середині країни, а й на Заході. Знищуючи Юлю, влада сподівалась зруйнувати всю українську опозицію, послабити та пересварити... Насправді все сталося з точністю до навпаки. Справою проти Тимошенко Янукович остаточно зіпсував собі репутацію. Особливо на міжнародній арені. Він отримав імідж не лише мстивого політика, який переслідує та гнобить своїх суперників, а й людини, що не тримає слова. Два роки він водив європейських політиків за ніс, по суті, дурив їх... На жаргоні це звучить як “розводив лохів”. Від цього негативного іміджу він вже ніколи не відкараскається. Український президент, по суті, опинився в міжнародній ізоляції. Лише листопадовий саміт ЄС у Вільнюсі, де очікується підписання Угоди про Асоціацію, змушує західних політиків спілкуватися з Януковичем.

Натомість Тимошенко не лише залишилася впливовим політичним гравцем в Україні, утвердившись у статусі лідера опозиції (доки вона за ґратами, ніхто цього не посміє оспорювати), а й зміцнила свої позиції у світі, стала більш відомою, популярною. Два роки як риби об лід б’ються відомі та авторитетні західні політики, домагаючись її визволення. Європейський суд вже ухвалив одне рішення на її користь. І мало хто сумнівається, що й подальші рішення Європейського суду будуть аналогічними. Звичайно, ці два роки були для Юлії Володимирівни, мабуть, найгіршими, найтрагічнішими у її житті. Вона зазнала величезних моральних і фізичних страждань. Але при цьому вкотре утвердилась як сильна жінка, непересічна особистість, беззаперечний лідер.

Хоча висновки з цієї трагічної для новітньої історії України ситуації мають зробити всі: і теперішня владна команда, і її попередники, і наступники. Бо якби після Помаранчевої революції тодішні керівники держави не захопилися з’ясовуванням особистих рахунків, не піддалися спокусі використовувати владу для задоволення власних, не завжди здорових амбіцій, а були б просто більш відповідальними перед тими людьми, які їх піднесли на владні висоти, усього цього дворічного жаху не було б. Була б інша влада, інша атмосфера, зрештою, інша країна...