Чи є в Качанівській колонії «круглий стіл»?

Публіцистичну статтю Тимошенко “День Європи”, яку Юлія Володимирівна оприлюднила через одинадцять днів після скандальних подій 18 травня у Києві, досі “перетравлюють” і політики, і експерти.

Здавалось би, послання головної опозиціонерки, яке більше нагадує програмний маніфест, мало би стати топ-темою в українському політичному середовищі. Тим паче, що Тимошенко не лише дає свою оцінку поточній ситуації в країні, діям влади, опозиції і громади, а висловлює чимало несподіваних, неочікуваних і досить суперечливих думок. Може, саме тому лист з-за ґрат практично не коментували лідери опозиції (хоча, думаю, самій Юлії Тимошенко було б цікаво почути їхні думки). Не надали йому великого значення і представники влади та їхні штатні політологи. Вочевидь, і їм він не до кінця зрозумілий.

Думаю, не достукалася Тимошенко і до пересічних українців, яким присвятила у посланні кілька абзаців...

У посланні Тимошенко найбільше усіх здивувало, що вона підтримала суперечливе для багатьох рішення опозиціонерів відмовитись від висунення єдиного кандидата на президентських виборах вже у першому турі. Вона навела кілька переконливих аргументів на користь цього кроку. Але переконала не всіх. Зрештою, до президентських виборів ще два роки, є час на цю тему подискутувати, прийняти виважене рішення. Особисто мене дивує інша теза Юлії Володимирівни. Завжди радикальна і безкомпромісна, вона раптом стала “голубом миру”. “Звертаюся до владної команди, опозиції, громадянського суспільства, істориків, інтелектуалів, патріотів з проханням зупинити розгортання холодної громадянської війни... Політики, припиніть рвати електорат на свої приватні шматки, розпалюючи ідеологічний розбрат минулого, влаштовуючи війни пам’ятників, мов та орденів. Це самовбивчо. Якщо для всіх вас Україна чогось варта, якщо вона є для вас чимось більшим за інструмент легкої політичної або матеріальної наживи, публічно визнайте, що Україна різна — багатомовна, патріотична, націоналістична, ліберальна та соціалістична, проєвропейська, проукраїнська та проросійська”,- пише Тимошенко і закликає “політиків всіх таборів заради наших дітей, заради збереження нашої нації зібрати всеукраїнський круглий стіл”. При цьому наголошує на припиненні акції «Вставай, Україно!», чим, за великим рахунком, ставить трьох лідерів опозиції у досить делікатне, навіть незручне становище. Свій заклик обґрунтовує тим, що акції опозиції провокують дзеркальну реакцію влади, тобто акції-відповіді на кшталт “антифашистського маршу” 18 травня. На думку Тимошенко, таке протистояння може призвести до громадянської війни.

Її тривога небезпідставна. Останні події у Туреччині свідчать, що такий непередбачуваний розвиток ситуації в країні цілком можливий. Будь-яка конфронтація, розкол у суспільстві може призвести до кровопролиття... В Туреччині світська частина суспільства радикально виступила проти ісламістської. В Україні можливий подібний сценарій, коли проєвропейська частина зіткнеться з проросійською. У нашому випадку наслідки можуть бути ще більш плачевними, бо на захист “соотечественников” (а такими Кремль вважає усіх, хто розмовляє російською мовою) може виступити Росія. Але, попри усі можливі загрози і небезпеки (часто створені штучно), пропозиція “круглого столу” з владою, та ще й з уст вічної бунтарки Тимошенко, виглядає неприродно. Дехто навіть поставив під сумнів, чи автор листа справді ув’язнена опозиціонерка і чи не піддавався він коригуванню. Бо Юлія Володимирівна, як ніхто інший, знає, що сідати з Януковичем за один стіл, вести з ним будь-які переговори і пробувати домовлятися — це не просто марна, а дуже небезпечна справа. Сама Тимошенко не раз казала, що нинішня влада — це шулери і наперсточники, які обов’язково “кинуть”. Як з такими “професіоналами” сідати за стіл?! В історії є позитивні приклади розв’язання політичних криз шляхом загальносуспільної дискусії. Наприклад, у Польщі в кінці 1980-х років круглий стіл між Солідарністю і компартійною владою поклав кінець військовому стану і визначив перспективи розвитку країни. По суті, змінив Польщу. Але нинішня українська влада не сприймає цивілізованих методів ведення політичної боротьби. Зрештою, хто би мав сидіти за цим столом? Янукович і опозиційне тріо, а Юлія Тимошенко спостерігати за цим з тюрми? Чи Янукович мав би приїхати до неї у Харків і в колонії чи лікарні їм би виділили окрему кімнату з круглим столом?

Можливо, Юлія Володимирівна сподівається, що в результаті цього “круглого столу” мали би її звільнити. Але це більше схоже на утопію. Питання в іншому: чому такий прагматичний і тверезомислячий політик, як Юлія Тимошенко, висловлює малоймовірні ідеї? Відповідь є в її ж посланні. Вона, на жаль, не вірить у здатність людей успішно протидіяти цій владі. А протестний потенціал українців, по суті, був її єдиною надією. У своєму листі завжди толерантна і прихильна до виборців вона цілком справедливо кидає камінь і в їхній город. Вочевидь, Юлія Володимирівна очікувала на більшу активність людей. Ще більше її розчарували українці, яких як стадо зігнали на так званий “антифашистський” мітинг. «Не персонально Янукович, а ми — українці покірно, від страху, рабської покори або за гроші йшли на «антифашистські» мітинги по всій Україні. Це ми — українці били журналістів та один одного, і це, знову ж таки, ми байдуже спостерігали за цим насиллям через скло шоломів «Беркуту» та «ОМОНу». Це, по суті, відчай. Вона дає зрозуміти, що не має надії на байдужий і продажний народ, але все одно шукає рецепт порятунку. І себе, і країни.