Коли кооперація – профанація…

Днями в Івано-Франківській області довелося стати свідком такої картини. По вибоїстій дорозі невеличкого села їздив форд-бусик, а з пасажирського місця розмальована пані через мегафон горланила на всю округу: «Купуємо пір’я, старі перини, подушки! Даємо файні гроші!..».


На той сигнал відчинялися двері стареньких хат, і з них беззубі бабці виносили пронафталінені свої пожитки. Зважували в лантухах гусячий пух, який скубали, напевно, ще у молодості, і, отримавши більше сотні гривників винагороди, вдоволені йшли до господи. Тішилися, бо за виручені гроші куплять насіння, заплатять трактористові за зораний город…

Через якоїсь півгодини в село навідалися інші іногородні гості — уже на «поношеній» вантажівці-«газоні. «Фафакали» і через рупор просили місцевих газд зносити до них всяке непотрібне на їхньому хазяйстві залізяччя. Отож, хто волочив з обійстя старого бідона, хто — поламані ресори, розбитий акумулятор, потріскані чавунні батареї, поіржавілі баняки і миски. Дехто притягнув гільзу від танкового снаряда з минулої війни...

Пір’я і металобрухт — аж ніяк не основний продукт виробництва українських селян. Не за цим повинні їздити до них підприємливі «торгаші» з міста. «Робити гроші» хвалена на міністерських нарадах кооперація повинна на систематичній (а не набігами) закупівлі м’яса великої і малої рогатої худоби, птиці, молока-сиру-сметани, картоплі, овочів, буряків, моркви, яблук, порічок, агрусу та іншої всячини, яку не втомлюються продукувати мозолясті руки наших рідних на периферії. Усього цього добра у селянських дворах вдосталь, однак реалізувати його — проблема. На базар багато не візьмеш, та й дорого і незручно добиратися з клунками у місто. А «гора до Магомета» чомусь не йде…

Якщо державні структури і закуповують у господаря молоко, то дають за літр не більше 1 грн. 50 коп. А син-студент того трудяги, навчаючись у місті, пляшку сякого-такого кефіру купує за 12-14 грн... Ще більша проблема зі збутом м’яса. У кращому випадку за кілограм живої ваги бичка заїжджі купці запропонують селянинові 11-12 грн. А через день на львівському ринку це м’ясо продаватимуть по 60 грн. за кіло.

У селі Брюховичах на Перемишлянщині люди спеціалізуються на вирощуванні ревеню. Але реалізують цей делікатес дідівським способом — годинами голосують при дорозі в надії, що якийсь милосердний шофер з попутного автобуса кине два-три мішки у багажник чи на задні сидіння. «Дідорія!» — сказала б моя бабуся.

Був шокований, коли на вітрині однієї сільської к--рамниці на Тернопільщині побачив пластмасовий стаканчик сметани з написом польською. Бо від власних вершків у хатах по сусідству холодильники тріщать. Та ба — ніхто не купує нашого.

Придивіться у наших супермаркетах до пачок смальцю з написами «Львівський» — виробляють-то його під… Варшавою. Молода картопля заполонила ринки — вона теж не своя, єгипетська…

Чи не щодня по Першому національному нам втовкмачують про успішні реформи на селі, про виділені туди дотації, вкладені інвестиції, про пільгові кредити, всякі там лізинги. Якщо така велика увага до АПК, то де тоді ті хвалені відгодівельні і переробні комплекси, склади-рефрижератори, заготівельні пункти і зайняті біля них руки? Саме зі спорудження цих об’єктів можна було б розпочати відродження села. Тоді б наша молодь не їздила горбатітися біля полуниць, вишень і яблук десь там під Лодзю, не вичісувала би корів у Данії, не збирала б апельсинів у Греції, а працювала б у рідній стороні поблизу рідні. На рідну, не чужу країну.