Скільки в Україні «шведів»?

Якось дивно виходить, що Україна в усьому плететься позаду і по п’ятах Росії. Там вводили спрощену систему оподаткування – потім у нас.


Там вирішили не переходити на зимовий час — одразу ж і Верховна Рада приймає аналогічний закон. Щастя, що вчасно одумалися! Наприкінці 2012 року в російській Думі комуністи зареєстрували законопроект про повернення в паспорт знаменитої «п’ятої графи” — про «національність». Тут як тут спохватилися й українські депутати, але вже не комуністи, а “націоналісти”. Відбувається це наперекір тенденції, що існує в цивілізованих державах, — відходити від такого поняття і захищати його приватність.

Не можна виключати, що деякі українці після появи в паспорті “п’ятої графи” запишуться, скажімо, “шведами”. Аби потім виїхати на “історичну батьківщину”...

На стежці адаптації до норм ЄС «національність» з 2002 року більше не записують у свідоцтвах про народження, а трудове законодавство однозначно забороняє роботодавцеві вимагати у працівників інформацію про національну приналежність (ст. 25 КзпП). У сучасній англійській мові відповідник українського «національність» — nationality — означає володіння паспортом котроїсь країни, натомість приналежність до певного народу іменується «етнічністю» — еthnicity — і її в жодних документах не фіксують. Натомість присутня вона в паспортах Ірану, Таджикистану, Узбекистану й інших «станів»... Недолугість пропозиції ще й у тому, що автори пропонують ставити штамп про національність у паспорт, забуваючи (а може, не знаючи) про те, що вже невдовзі паперові паспорти будуть замінені пластиковими картками.

А зараз пропоную невеликий історичний екскурс. До до­кументів?національність по­трапила лише в середині ХХ сто­ліття під час радянської та німецько-нацистської окупації (і сьогодні ми точно знаємо, з якою метою це робилося). До того ані в метриках, ані в паспортах національність не згадувалася. В останніх її можна було ідентифікувати лише за віросповіданням та мовами. Відтак прибічники віри Мойсеєвої стали євреями, римо-католики стали поляками, а греко-католики — українцями. Із самоідентифікацію галичан пов’язано чимало цікавих історій. Так, письменник-єврей Йозеф Рот ідентифікував себе як австрієць. Письменник і політичний діяч Францішек Смолка вважав себе поляком, а його два рідні брати обрали австрійськість. Більшість родичів митрополита українця Андрея Шептицького не приховували своєї польськості. Що й казати, якщо його дід, Александр Фредро, — «батько» польської драматургії. Іван Франко по батькові мав німецьке походження, тому його дітям окупаційна адміністрація пропонувала вписатися «фолькс­дойчами». Як бачимо, і для Франка, і для Шептицького, і для Смолки, і для Рота національна самоідентифікація була наслідком свідомого вибору, а не формальним штампом, поставленим в паспорт за правом крові чи правом землі.

Повернімося до сьогодення. В Україні проживає близько 100 національностей, в тому числі й величезна національна меншина росіян — чисельністю у вісім мільйонів осіб і з великою перевагою у Криму та окремих містах сходу та півдня держави. Чимало етнічних груп також могли б претендувати на внесення у графу національності: «лемко», «поліщук», «русин» тощо. Тим паче, що подібні тенденції є в усій Європі. Скажімо, в Польщі, після падіння страху перед тоталітарною владою все більше людей під час перепису населення декларують себе кашубами, мазурами чи шльонзаками. В Україні цей процес гальмувався б лише збереженням страху вписати себе тим, ким люди почуваються насправді, адже графа “національність” може бути підставою для дискримінації окремих груп населення, — як це було в комуністичному СРСР та нацистському рейху.

Але якщо деякі бойки не впишуться бойками через осторогу, а галичани — через брак галицької самосвідомості (пов’язаний з відсутністю знань про свою історію та культуру), то будуть інші. Ті, які сміливо вписуватимуться англійцями, норвежцями, шведами, американцями... Якщо ж процедура передбачатиме приведення доказів, то, думаю, в більшості випадків папірці із зображенням президента Франкліна будуть незаперечно доводити чиновникам — перед ними “справжні американці».

Пізніше новоспечені «янкеси» та «шведи» прагнутимуть «репатріюватися» до своєї заморської батьківщини. Останні підкреслюватимуть, що в них ще лишилася кров варязьських воїнів, котрі прибули на запрошення руських князів... Крім історичного екскурсу, у них буде й офіційний документ — паспорт повноцінної держави, члена ООН, в якому чорним по білому писатиметься «швед». Звісно, уряд у Стокгольмі буде зовсім не в захваті від епатажних прохачів громадянства, однак, враховуючи те, що більшість української молоді хоче виїхати на Захід... Чому б їм не використати і такий шанс покинути неньку-Україну?

Не спонукаю до таких каламбурів і при потребі з гордістю задекларую свою національність. Але хочу закликати: панове депутати, не ганьбіть Україну і не ганьбіться самі!