Передплатити Підтримати

Нехай прийде Різдво у кожну хату!

Різдво — солодкий спогад дитинства... Я вкотре зі щемом і якимось душевним трепетом переношуся у часи дитинства… У тамті часи, коли треба було мало не пошепки колядувати, у цю містичну ніч свято відчувалося якось по-особливому.

У нас вдома тато ставив ялинку не на Новий рік, а на Різдво. Прикрашання лісової красуні заввишки мало не три метри тривало кілька днів. Це був ритуал. Пахло, як у лісі. У хаті в одному кутку стояли ящики з ялинковими кульками, в іншому — “світло” (гірлянди. — Г. Я.). “Дівчинка на санчатах” не могла висіти біля стовбура, бо її “не буде видно”. Тільки на кінчику гілочки. А всередині — величезні кулі. Для потужної підсвітки тато на стовбур причіпляв дві “сотки”, пофарбовані у червоний і синій кольори. Мама кілька днів не виходила з кухні — пекла, варила, бо ж на столі мало бути 12 страв. Я чекала, коли на небі з’явиться різдвяна зірка не тому, що, нарешті, буде вбрана ялинка і наготовлена сила-силенна смаколиків, а швидше хотілося поколядувати. Ми з моєю “закадичною” подругою Олею, вбрані у величезні шалянові хустки, приходили під двері до родини і затягували “Добрий вечір тобі, пане господарю...” так, що аж відлунювало у під’їзді. А потім віншували. Не нашвидкуруч “Я маленький хлопчик...”, а як справжні артисти, ще й вклонялися.

Та найбільшою радістю була поїздка у село до моїх тіток. Там свято відчувалося від самої автобусної зупинки. З коминів валив густий дим — у кожній хаті пекли пампухи і ліпили вареники. Навіть мороз пощипував інакше — не так, як у місті. Кожен мав у різдвяне надвечір’я море роботи. Хто не порався біля кухні, допомагав хлопцям клеїти позлітки на чаки (обгортки від цукерок на головні убори “іроду” і “царям”. — Г. Я.). Вертеп ходив у селі майже до ранку — у Різдвяну ніч ніхто не спав. Кожен господар мав за честь впустити до хати вертеп. І не один! Бо ходили завжди аж три “бригади”. Зовсім малі діти, школярі і хлопці, які відслужили в армії. У кожної “вистави” був один сюжет, господарі напам’ять знали слова і могли у будь-яку хвилину замінити “актора”, та все одно уважно слухали усі три покоління перебранців. Було весело, але не від оковитої, а від величності свята.

Минулого року на Різдво ми з чоловіком поїхали у село. Перед самим селом дорогу нам “перекрили” перебранці. Костюми набагато кращі, ніж колись власними руками робили їхні батьки. Тицяють мечами і косою у двері, жид “дитиною” замахується лупнути у вітрове скло. Вимагають коляду. “Дамо коляду, але спочатку заколядуйте”, — кажу їм. П’яна компанія затягнула “Нова радість стала...”. Кажу чоловікові, щоб швидше їм дав коляду, бо слухати це “ревіння” на тверезу голову неможливо. Так боляче, коли підлітки, не розуміючи, для чого вони переодягнулися, — замість того, щоб пропагувати традиції українського народу, споганюють її заробітчанством і пиятикою. І не розумію тих господарів, які впускають до хати вертеп і замість того, щоб дати їм пампушків, наливають дітям і онукам спиртне.

Колись Різдво у селах було величним святом: з колядою і віншуванням. Так би мало бути і зараз. За різдвяним столом має зібратися мала і велика родина, щоб побажати одне одному міцного здоров’я і Божого благословення. Заколядувати і радіти завтрашньому дню. Бо народився Ісус Христос, а з Ним на землю прийшли радість і віра. Якщо хтось забув, що на вас чекають батьки, — знайдіть час і поїдьте. “Христос народився!” — привітайтеся і вклоніться найріднішим людям.

Смачної куті, веселої коляди і щасливого Різдва!