Чи застаріла наша школа?

«Українська СЕРЕДНЯ ОСВІТА вкрай застаріла». На цю тему дебатували у Львові. Результат: більшість присутніх – 54 відсотки – справді вважає, що таки застаріла. Це немало, погодьтеся, особливо, якщо враховувати, що у залі були й керівники шкіл, вчителі…


Директор департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради Олег Березюк вважає, що ні, система середньої освіти не застаріла. У ній — мудрість народу, і немає потреби вигадувати новий велосипед, треба відремонтувати старий. Проте привертає увагу думка його суперника на дебатах співзасновника і директора зі стратегічного розвитку приватної школи «Афіни» Олександра Грекова. Він вважає, що нашу шкільну освіту придумали для того, аби клепати чемних «гвинтиків», слухняних та взаємозамінних. А нинішній світ не такий, і тому наші діти, вийшовши з «ієрархічно орієнтованої» школи, не мають шансів пристосуватися до життя…

Кожен має свій освітній досвід, більшість із нас, напевно, знайомі з залякуванням, прищеплюванням страху керівництвом. «Діти, обріжте нігтики, бо прийде санстанція», — лякала нас у садочку вихователька. У чотири рочки мало хто з нас розумів значення цього слова, але всі знали, що санстанція — це щось страшне, як бабайко. Санстанція до дітей так і не прийшла (напевно, засиділася у кабінеті завідувачки), але у частини групи виробилась звичка гризти нігті. Щоб підготувати їх до приходу санстанції…

«Концерт до Дня матері маємо підготувати ідеально, бо прийде перевірка з району», — це вже лякала вчителька молодших класів. Як готувалися! Як переживали! Жодного задоволення від того виступу ми не отримали. Це була суцільна емоційна тортура і страх не сподобатися тіткам і дядькам з району…

«До нас їдуть зрізи знань з області!» — це вже страшилка епохи середньої школи. Зрізи, тобто контрольні з райвно, не були такими страшними, а от область… Від цього кривавого слова (походить від слова різати) хололи руки, а емоційна напруга межувала із нервовим зривом. Причому «вільні люди» — двієчники — зрізів не боялися. Ними лякали найсумлінніших, тих, хто і так не вилазить з книжок, — відмінників. Саме на них полювали ті «зрізи», саме їхні оцінки чомусь так хотіли зрізати.

На відмінника наша школа інколи покладає непосильні тягарі. Він — її гордість, її обличчя, за його допомогою школа заявляє про себе. І не дивно, що, окрім перфект-них знань, від цього відмінника вимагають ще й бездоганної репутації та поведінки, від нього прагнуть не тільки правильно виконаних задач, від нього хочуть «правильних слів». У ньому з дитинства виховують самоцензора: це можна говорити та робити, а це — ні. А потім запитуємо себе, чому наша гордість, наші відмінники, так часто не можуть реалізувати себе у житті, а двієчники правлять світом? Можливо, відповідь слід шукати в тому числі і у нашій системі освіти?