От і догоріла Свічка пам'яті…

Чому наші батьки навіть у 60-70 роках робили великі запаси продуктів?


У суботу, як і годиться, я запалив лампадку і виставив її на вікно — в пам'ять про геноцид українського народу, в пам'ять про те, що штучно влаштований Голодомор мав на меті просто знищити націю чи познущатися з неї. А ввечері послухав нашого президента з його коротким зверненням. От ніяк не повернеться чоловікові язик сказати, що цей Голодомор Україні штучно нав’язала Москва. Мусив підкреслити, що голодували тоді всі республіки… Та що вже казати — боїться президент навіть перед пам’яттю мільйонів українців зіпсувати стосунки зі сучасною Білокам’яною.

Для мене особисто Голодомор 1932-1933 років — це те, що знаю з досліджень сучасних істориків. Хоча й чув дещо від своїх батьків. Зокрема, вони не раз мені казали: «О ти щасливий, бо не знаєш, як це є, коли хочеться їсти…» Я й справді не розумів, як це — хотіти їсти. Але батьки, навчені своїм повоєнним дитинством, уже в 60-70 роках неодмінно тримали порося і багато курей, кріликів чи іншу живність. Бо це те, що можна було у будь-яку хвилину зарізати та з їсти. Ми неодмінно мали десь на околиці Самбора кілька арів землі для вирощування бульби, буряків, моркви, і в підвалі цього завжди було багато — на випадок, якщо раптом все зникне, то у нас хоч щось буде.

Обов’язково з настанням зими ми мали купити зо два мішки борошна, мішок цукру, кілька мішків макаронів, гречки чи ще чогось. Квасили цілу діжку капусти. Мене інколи дивувало, що батько міг піти в магазин і купити кілограмів десять мороженої риби і недорогої ковбаси. І коли питав у нього, навіщо так багато, відповідав по-філософськи: «Нехай там буде, воно не пропаде». А одного разу моя мама дала мені спробувати зварену на воді звичайну городню лободу. Каже, що в дитинстві ходила по чужих городах, бо зі свого всю зібрали, і шукала лободу — її зварити, підсолодити — і можна їсти. Я спробував те, що назвав гидотою, і пошкодував маму, яка в дитинстві це їла…

Тепер я трішки інакше господарюю — і капуста в магазинах є, і борошно, і бульба, і гречка, одне слово, усе, чого душа забажає. Тому робити запаси, як це робили мої батьки, смислу не бачу. Хоча в клоняюся мудрості того старшого покоління — вони, боячись того, що завтра може бути голодно, рятувалися.

А втім, пригадую початок дев’яностих. Ну, це не голод був, звичайно, але порожні полиці були. Люди мали гроші, але не могли нічого купити. Навіть сірники, уже не кажу про деякі продукти, були за талонами. Одного разу в ті часи в гастрономі «давали» кури. Худющі й сині. Всім — по одній штуці в руки, а жінці, яка стояла поперед мене, дали дві, бо вона була знайома тієї продавчині. Не стерпів я нахабства, почав і собі вимагати. Вдалося! Потім дорогою додому усім знайомим гордовито розповідав, що пощастило взяти дві «сині птиці» — смішно згадувати, але факт.

... От і догоріла на підвіконні моя Свічка пам'яті, свічка думок та спогадів…