На край світу – за харизматичними жінками

Мене завжди цікавили дві жіночі історичні постаті — грузинської цариці Тамари та княгині Київської Русі Ольги. У жорстокі часи середньовіччя, коли на жінок взагалі не зважали, ці правительниці спромоглися не лише збільшити міць своїх держав, а й будувати особисте життя незалежно від того, як до цього ставилося їхнє оточення.

Цариця Тамара значно розширила кордони Грузії. За її часів грузинські полководці доходили під час завойовницьких походів навіть до далекого Афганістану. Про особисте життя цієї цариці можна складати легенди. Першим її чоловіком став син руського князя Андрія Боголюбського Юрій, що виявився невиліковним бабієм та пияком. І цариця Тамара з ганьбою вигнала його зі свого ліжка та з Грузії. У середньовічній краї­ні домогтися від церкви згоди на розлучення було майже неможливо. Але Тамара домоглася свого. Мало того, свій другий шлюб вона уклала також з іноземцем — осетинським князем Давидом, що мало б викликати спротив грузинської еліти. Проте цариці Тамарі ніхто не посмів докоряти.

Не менш бурхливим життям відрізнялася й княгиня Ольга. Живучи серед поган, вона прий­няла християнство й почала будувати православні храми. А згадайте, як помстилася ця княгиня за смерть свого чоловіка Ігоря деревлянам. Спочатку вона спалила головне місто цього племені, а потім влаштувала гучний прийом сватів від деревлян. При цьому попрала святий у ті часи закон гостинності. Свати приїхали до Києва, щоб запропонувати Ользі взяти шлюб з їхнім князьком. Ольга наказала урочисто пронести сватів на руках у човні від дніпровського причалу до її резиденції. А потім... Човен разом зі сватами кинули у заздалегідь вириту яму та закопали їх живцем...

Чому дозволяли собі такі, як сказали б сьогодні, ексцент­ричні кроки ці жінки? Чому не боялися, що їх скинуть з трону та, в кращому разі, відправлять доживати вік у якийсь віддалений монастир? Та тому, що були переконані — світом править краса! І в Тамару, і в Ольгу були закохані всі: від міністра до простих воїнів.

Мало хто знає, що відомий грузинський поет, автор поеми “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі був не лише поетом, а й, висловлюючись сучасною мовою, виконував обов’язки міністра фінансів при уряді цариці. Головний фінансист так кохав свою царицю, що присвячував написаним на її честь віршам більше часу, ніж збиранню податків.

Про те, як любили царицю прості воїни, свідчить навіть таємниця її поховання. Тамара померла, коли Грузія готувалася до хрестового походу. За домовленістю з хрестоносцями Заходу, грузинська армія мала вдарити в тил сарацинам. Отож коли Тамара померла, її оточення вирішило на якийсь час приховати цю звістку. Тамару ховали таємно. Доручили цю справу сімом парам воїнів з її особистої охорони. Кожна з цих пар понесла труну (ніхто не знав, у якій з них тіло цариці) на сім сторін світу. Воїни закопали труни у відомих лише їм місцях. Після чого, щоб забезпечити таємницю поховання, вбили один одного. Хіба можна було досягти такої самовідданості лише наказом?

На жаль, сьогодні жінки, які піднімаються на вищі щаблі влади у різних країнах світу, підкреслюють: я не жінка, я перша особа держави. А дарма. Як на мене, сучасна жінка-лідер може і мусить використовувати не лише розум, а й суто жіночу “зброю” — чарівність та харизму. Перед цією зброєю не встоять сильні чоловіки. Вони йтимуть слідом і говоритимуть: “чого хоче жінка — того хоче Бог”.