Від Свята гарбузової каші до Свята огірка

Почну з розчарування. Нещодавно навчили мене варити суп зі свіжого огірка. Ні, зі супом усе гаразд, він вдався, і навіть став кулінарним відкриттям для багатьох, хто скуштував його і попросив переписати рецепт. Однак, за певною аналогією, я подумала, що місто Ніжин, славне своїми огірками, мусить мати своє фірмове Свято огірка. Або Огірковий фестиваль. Який-небудь там Огірк-фест…

Якесь таке свято в огірковій столиці України мало би бути неодмінно. На цю подію, думала я, у розпал огіркового сезону приїжджають звідусіль туристи та заготівельники, скуповують врожай мішками, а майстри-кулінари пропонують безліч страв з огірка, в тому числі й екзотичний суп. Перевірила в Інтернеті і вийшла на несподівану інформацію. Про те, як у липні цього року ніжинці їздили у російське місто Суздаль на свято під веселою назвою «Нету радости конца: снова Праздник Огурца!». На своє свято сусіди, які теж вміють огірки вирощувати, запросили представників української огіркової столиці таким листом: «Ми з радістю дізналися, що у Вашому місті є пам’ятник Огірку. Маємо честь запросити Вас і делегацію Вашого міста на своє свято». Усе це добре, але ж має бути свято і на нашій вулиці.

Кілька місяців тому у селі Стужиця Великоберезнянського району на Закарпатті я мала можливість переконатися: маленьке село має великі можливості для туризму. Село неймовірної краси, воно має стільки цікавого, що й за кілька днів не передивишся. Одна з найбільших атракцій — велетенський Дідо-Дуб, найстарший дуб в Україні, вік якого 1100-1200 років. У Стужиці проводять фестиваль великоберезнянського сиру «Молочна ріка». Гості купують «їдкий сир», так тут називають місцеву бринзу. А заразом — і сушені білі гриби, гриби, закатані у банки, сушені ягоди, ягоди у цукрі. Господині смажать-готують місцеві страви у спеціально вимуруваних п’єцах на вулиці: пироги зі сиром, галушки, хремзлики, крумпляники…

У кожному нашому селі міг би бути не лише храмовий празник, а й побутове свято чогось простого, близького, щоденного. «День тканого хідника», чом би й ні? «Свято глиняного горщика»… «Фестиваль флоксів»… Героями свята могли б бути кукурудза, підкова, гриби… Недаремно ж колись села спеціалізувались на чомусь одному, варто лише пригадати, чим ця місцевість славились у тамті часи. І, до речі, чимало сіл та селищ вже започаткували новітні святкування.

Мешканці села Котюжини Збаразького району днями провели Свято гарбузової каші. Наварили сорок літрів смакоти, розклали її у 300 тарілок. Ідею подала директор місцевої школи, а першими підхопили її діти, навіть доповнили виставкою різьблених з гарбузів кошиків та форм…

Не кажу зараз про великі міста, мова — про маленькі містечка, селища та села. У кожному є що подивитись приїжджому, у кожному є місцеві краєзнавці, які можуть розказати чимало цікавого, а господині — нагодувати смаколиками. Серед мешканців міста знайшлося б чимало охочих сісти вихідного дня у маршрутку, електричку чи авто — і приїхати у село на просте побутове свято. Принагідно зайти у місцевий музей, оглянути найдавнішу споруду, посидіти на березі ставка, навчитись якоїсь простої справи, скажімо, віники в’язати…