Чорне золото Адріатики

Кожен кущ на цій землі квітне. На кожному подвір’ї з-під широких різьблених листків виглядає інжир, в’ються ліани ківі та винограду, полум’яніють кулі гранатів, апельсинів, мандаринів. Чимало мандрівників, які уперше шукали сонця і нових вражень у невеличкій Чорногорії, кажуть, що натрапили на рай на Землі. Самі мешканці не спростовують цього. І не ображаються, коли гості називають їх однією з найледачіших націй у світі. На радість туристам у Чорногорії навіть склали власні “Десять заповідей”, які у чомусь відображають їхній звичний життєвий лад. Відкриті і комунікабельні чорногорці можуть дозволити собі “любити ліжко своє як самого себе” і не “заважати, коли хтось працює”, натомість “піти поспати”, щоб швидше минуло бажання самому взятися до роботи. Сама природа попіклувалася про те, аби сієста у південно-західному куточку Старого Світу тривала якомога довше.

Коли розмір має значення

Головне багатство цього краю, його основний капітал — це оливи. Кожне оливкове дерево у Чорногорії — то приватна власність. Сотня дерев у садку дозволяє господарям взагалі не працювати і при цьому ні в чому собі не відмовляти. Маслина абсолютно не примхлива. Її не потрібно поливати: розвинена коренева система знайде воду навіть у найбільшу посуху.

Оливу у Чорногорії називають “деревом життя”, яке дбає про добробут своїх власників з покоління в покоління. Озброєний лопатою чолов’яга, який старанно закопує у землю молоді оливкові деревця, працює не для себе, і навіть не заради дітей. Цей оливковий садок забезпечить безбідне майбутнє його внукам-правнукам. Перший урожай оливок зберуть не раніше як через 30 років. З плодів молодих дерев — кісточок, обтягнутих тонкою шкіркою, - неможливо вичавити і краплі олії. Хорошими ж вважаються столітні дерева, а найкращі плоди й олія у 150-170-річних олив. Ці дерева живуть віками. Найстаріша у світі маслина, якій уже 2000 років, росте у чорногорському Барі. До сьогодні дає плоди — величезні, розміром з хорошу сливу. Оливкові “пенсіонери” великі і масні. Розмір маслини може слугувати своєрідним “вікоміром”: чим більші плоди, тим старшим є саме дерево.

Оливки — безвідходне виробництво. Господар ніколи не викине кісточки у смітник. Їх подрібнюють на муку і додають до корму тваринам. Тому вівці на пасовищах ходять кругленькі, вгодовані — такі собі кульки на чотирьох тоненьких ніжках.

Оливкові сади не купуються й не продаються. У Чорногорії це найкраща інвестиція, найомріяніший спадок і перша ознака заможності. А також... можливість трішечки полінуватися. На основі цього народилася популярна у тих краях притча про лінивого хлопця на ім’я Мірко. Лежить собі Мірко в траві, дрімає. Назустріч йому йде сусід: “Як, Мірку, відпочивається?” “А я працюю, - відповів хлопець. - Дивлюся на оливи, чекаю на вітер. Ось дмухне вітер, оливки впадуть, я їх позбираю і піду додому”. “А якщо вітер не подує?”. “Тоді рік видасться неурожайним”.

З маслин — найкращі парфуми, косметика і ліки

“Насправді все не зовсім так, - сміється історик та культуролог Тана. - Оливки, зібрані із землі, не дадуть хорошої олії. Секрет смачної олії починається з моменту збору оливок. Маслини збирають лишень тоді, коли ягоди легко відстрибують від гілки від удару палиці, але не від подуву вітру. Сьогодні господарі збирають оливки у той же спосіб, як і їхні пращури сотні років тому: збивають довгою палицею з прив’язаними на кінці козячими ріжками. Тоді «чорне золото» обробляють і починають чаклувати над олією. У кожному куточку Середземномор’я та Адріатики, у кожній країні та навіть у кожній садибі люди віками зберігають сімейну таємницю особливої олії. У Чорногорії найкращі традиції у виготовленні оливкової олії підтримує село Добрі Води, що неподалік містечка Бар. У цій країні дещо дивні поняття міста і села. Є міста, Владімір, для прикладу, які проїдеш і до двадцяти полічити не встигнеш. А села з просторими оливковими садами можуть тягнутися безкінечно... “Бар” на етикетці пляшки з оливковою олією — це бренд, ознака якості. Багато років на оливкових фестивалях барська олія посідає перші місця. А в сусідній Албанії найкращу олію виготовляють у регіоні Борщ. Борщівську олію масово скуповує Італія”.

Листопадові маслініади - щорічні фестивалі оливи у Барі - найочікуваніша подія року у Чорногорії. На оливковий ярмарок люди вбираються по-святковому, у яскраві традиційні костюми. Поважні пани й пані неспішно прогулюються від ятки до ятки, зупиняючись, щоб продегустувати олію, чорнобриві й смагляві красуні ретельно вибирають hand made парфуми та косметику. Тут же поряд можна придбати екологічні й безпечні медичні препарати, які також виготовляють на основі оливи. Та навіть ті, у чиєму садку “дерево здоров’я” не росте, до Бару з порожніми руками не приїздять. Прийшовши на ярмарок по олію, можна “за компанію” купити власноруч виткані килими, городину і навіть домашніх тварин. А коли святкування добігає кінця, чорногорці сплітають з оливкових гілок величезні вінки і відправляють їх у подорож водами Адріатики - щоб наступний рік знову був урожайним.

Усі шляхи ведуть у Бар

Своєю назвою Бар завдячує... італійським морякам. У І столітті виснажені штормами капітани спокусилися затишними бухтами і привели свої кораблі до невідомих їм на той час, а тому безіменних берегів. А побачивши родючі долини, оточені горами, вирішили заснувати портове містечко. Над назвою голову довго не ламали: оскільки географічно місто розташоване навпроти італійського Барі, його й назвали Антибаріусом, тобто “Навпроти Барі”. Ця назва виявилася надто складною для турків, які прийшли на ці землі у XVII ст. (після римського і до турецького періодів містом встигли покерувати візантійці, слов’яни та венеціанці; чорногорським Бар став лише з 1878 року). Турки скоротили її втричі, до простенького “Бар”.

Донедавна це містечко, точніше, гора Румія, біля підніжжя якої воно збудоване, приваблювало паломників. На вершині Румії, яку ще називали Горою Каяття, стояла церква, в якій замолити можна було навіть найтяжчий з гріхів - убивство. “Для цього необхідно було зійти на вершину гори у залізних сандаліях, аби у кров стерти ноги і на вході до храму залишити червоні відбитки, - веде далі Тана. - Та місцеві кажуть, що Румія не змогла пробачити такої кількості людського зла: у квітні 1979-го гора здригнулася. Після землетрусу силою 6,7 бала давнє місто було поховане під камінням. 120 тисяч людей залишилися без даху над головою. Відбудовувати Бар допомагали всі країни тодішньої Югославії та Радянського Союзу. Сьогодні про “місця Бога на Землі”, стерті з поверхні землі під час землетрусу, нагадує православний храм з різними хрестами. На місці зруйнованих будинків виросли багатоповерхівки. У місті досі сперечаються, чи варто було їх зводити у сейсмічно небезпечній зоні. Хоча сейсмологи заспокоюють: найближчий землетрус відбудеться не раніше ніж через 80 років. Люди, які приїхали допомогти відбудовувати Бар, привезли з собою саджанці дерев — акації, олеандри, а радянські будівничі посадили берези. Ніхто не вірив, що вони приживуться у надто спекотному для них кліматі. Та ось бачите - берізки вижили, хоч і залишилися невисокими і тоненькими".

Невеличкий Бар з населенням близько 14 тис. осіб по праву вважається балканським Єрусалимом, де перетинаються шляхи трьох віросповідань - християнських католицизму і православ’я та мусульманства. На початку нової ери, у І-ІІІ ст., у Барі розташовувався папський престол. Досі значна частка місцевого християнського населення є католиками. А розкидані на пагорбах мечеті з білими мінаретами свідчать про те, що пліч-о-пліч із християнським світом у мирі і злагоді співіснує іслам.