Переміщення міністерств у регіони завдасть державі шкоди

Зе!-команда заінтригувала українців черговою новацією. З’явилася ідея упродовж найближчих двох років перенести центральні виконавчої органи влади зі столиці у регіони — в обласні центри чи навіть у центри тергромад. За цією логікою, скажімо, Міністерство вугільної промисловості мало би базуватися десь на Донеччині чи у Червонограді, а Мінагрополітики, напевно, — ближче до черкаських чорноземів… Міністр Кабінету міністрів Олег Немчінов вважає, що така передислокація корисна. Що вона, поміж іншого, сприятиме «рівному розвитку регіонів, сприятиме створенню там нових робочих місць, підніме благоустрій». А ще — приведе до «зменшення ролі чиновників у житті людини». Чи так це? — розмовляємо з колишнім членом двох українських урядів Остапом Семераком.

— Ідеться про ініціативу президен­та Зеленського, яку озвучила його пре­ссекретарка Юлія Мендель. А Немчі­нов «вдогонку» написав пост про те, що уряд вже «біжить» і щось там робить на виконання цієї ініціативи…

Вважаю це рішення глави держави цілком порожнім. Воно не має ні одного сенсу. Такі дії спрямовані винятково на одне: на руйнацію української держав­ної влади. Два роки тому Зе!-команда ліквідувала декілька міністерств. По­тім відмінила це рішення, але досі ці мі­ністерства не запрацювали ефективно. Міністерство агропромислової полі­тики існує в одній особі міністра — не­має ні бюджету, ні стратегічної політи­ки, яку мало б формувати. Мінекології, яке було трансформоване через Мініс­терство енергетики, зараз формально відновлено, але воно цілком бездієве, не виконує тих завдань, які на нього по­кладено…

Аргументи Немчінова щодо плюсів від переїзду міністерств із Києва у глибинку — нікчемні. Ніякого розвитку інфраструк­тури ця переміна у регіонах не додасть. Незрозуміло, що міністр мав на увазі під «покращенням благоустрою». Це що? — працівники якогось нового міністер­ства з віниками ходитимуть по проспек­ту Свободи у Львові і прибиратимуть за­мість комунальних служб?

Я маю великий досвід роботи в уряді і знаю: новини про всякі реорганізації на­справді є сигналом для державних служ­бовців припинити роботу. Як тільки десь відбувається зміна структури, штатного розпису, чиновники відразу перестають працювати і чекають своєї долі.

Ініціативу президента про переїзд мі­ністерств в регіони ще не реалізовано, але вона вже нашкодила. Чиновники не займаються своєю важливою роботою, а вичікують, в яке місто і коли поїде їхнє міністерство. Якщо ж так вийде, що один дорослий член сім’ї працює в одному мі­ністерстві, а другий — в іншому, то вони не поїдуть працювати на нові місця, бо у них літні батьки живуть у Києві, діти до школи ходять там…

Гадаю, рішення Зеленського про пе­ренесення центральних органів вико­навчої влади на периферію не буде ре­алізовано. Як і попередньо анонсоване президентом рішення про зміну примі­щення його канцелярії. Він хотів пере­їхати в Український дім — але цього не сталося. Це був суто піарівський хід. Сут­тєвої шкоди державі він не завдав. На відміну від того кроку, який зроблено за­раз. Бо якщо чиновникам оголосили чи натякнули на майбутнє звільнення, у них зникає мотивація сумлінно працювати у найближчі дні, тижні, місяці.

— Виходить, чимало наших мініс­терств таки роз’їдуться з Києва…

— Пригадуєте, як у липні 2019 року, перебуваючи у своєму рідному Кривому Розі, Зеленський оголосив, що переве­де сюди Міністерство екології — і у такий спосіб вирішить там проблему чистого довкілля. Але за два роки ні міністерства він не перевів, ні проблеми забруднено­го довкілля не вирішив. Навіть не збирав­ся цього робити…

— А як за розкиданих міністерств скликати засідання уряду?

— Звичайно! У нас країна, яка воює! Якщо ситуація вимагатиме термінового засідання уряду або Ради національної безпеки і оборони, членами якої є зна­чна частина Кабінету Міністрів — то як їх будуть звозити до Києва? Телефоном з ними будуть спілкуватися? Навіть у часи діджиталізації це не дуже працює.

Маємо не просто показуху — завда­ють реальної шкоди державній вла­ді України, яка повинна виконувати по­кладені на неї Конституцією обов’язки. Є загроза демонтажу української дер­жавності.

Коли я працював міністром еколо­гії, кожного понеділка моїм місцем ро­боти було приміщення Верховної Ради, засідання фракцій. Я працював з де­путатами щодо важливих законопро­єктів. Щоб фракція ухвалила рішення про їх підтримку, треба було перекону­вати депутатів, пояснювати їм, знімати всі проблемні питання. Це підвищувало якість документів. А як це тепер робити, коли ти сидітимеш, скажімо, у Львові? У Скайпі чи ЗУМі?

Очевидно, нині в уряді такої узгоджу­вальної роботи, таких дискусій не прово­дять. Є, як і у радянські часи, партійний «одобрямс»: Арахамія махнув рукою, як колись — Чечетов, і вони проголосували. А що саме — Бог його знає…