Полковник із досвідом трьох воєн

«Я бачив, як з боку Росії висувається колона. Стільки техніки ніколи не бачив. Наш батальйон був на БТРах, мали лише 8 придатних танків, тому розумів, що нас просто зітруть», - пригадує ранок 26 серпня 2014 року полковник Олександр Тимощук, у той час - командир 1-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади. Його бійці утримували селища Хрящувате і Новосвітлівку, через які з окупованого Луганська проходить дорога до російського кордону. Тож, аби розблокувати артерію, через яку бойовикам йшли поставки зброї і боєприпасів, Росія ввела на територію України свої війська.

Російські війська перейшли кордон о шостій ранку. Коли Олександр Тимощук побачив, що росіяни рушили на українські села, зрозумів, що сил, аби дати відсіч ворожій армаді, немає. Українські війська понад тиждень утримували Новосвітлівку і Хрящувате, які розташовані на південь від Луганська. Через ці населені пункти з обласного центру проходить дорога на Краснодон, і далі на прикордонний пункт контролю Ізварине. Завдяки ефективним діям 80-ки Луганськ був оточений, а бригада блокувала останню і основну артерію, яка зв’язувала місто з Росією. Терористи у місті були приречені, тож росіяни вторглися, щоб пробити для своїх поплічників «дорогу життя».

Однак замість того, щоб атакувати українські позиції у Новосвітлівці і Хрящуватому, російська бронетехніка зупинилася. «Вони стали півколом на відстані до двох кілометрів довкола селищ і почали їх розстрілювати. Робили це десять годин поспіль — з шостої ранку до 16.00, - пригадує той пекельний день Олександр Тимощук. — Ворог безжалісно знищував селища, руйнував будинки. Наша артилерія, яка була у Луганському аеропорту, їх не могла дістати — відстань була завелика. У штабу сектору «А» ми «замовили» артилерійську і повітряну підтримку». Удар далекобійної реактивної артилерії по росіянах українська армія завдала аж із півночі від Луганська — а це кількадесят кілометрів. По бронетехніці противника також відпрацювали вертольоти. «У лісі горіло все, однак ми не бачили, чи це були саме попадання по бронетехніці. Після артилерійського удару рівно о 16.30 російські війська зібралися у колону і вирушили на територію Росії», - пригадує Олександр Тимощук.

Унаслідок обстрілу комбат зазнав важкого поранення — осколок від танкового снаряду пройшов наскрізь через ліву частину грудей за кілька сантиметрів від серця. Командира евакуювали у Харківський госпіталь, а його батальйон утримував Хрящувате і Новосвітлівку ще три дні. Після розгрому сил АТО під Іловайськом чотири батальйонно-тактичні групи армії Російської Федерації, у які входили десантно-штурмові та мотострілкові підрозділи, рушили у напрямку Луганська. У ході наступу росіян українські війська, ведучи кровопролитні бої, відступили від Хрящуватого та Новосвітлівки. Згодом покинули Луганський аеропорт, населені пункти Георгіївку і Лутугіно, розташовані на південь від Луганська, та відступили на оборонний рубіж по річці Сіверський Донець.

Для десантника Тимощука бойові дії у Донбасі були вже третьою війною. Воїнові 38 років, а загалом вислуги у нього вже 37 років: у десантників рік військової служби рахується за півтора, а за участь у гарячих точках всім військовим рік рахується за три.

Олександр народився в Івано-Франківську. «Мій батько був військовослужбовцем. Ми жили у військовому містечку. Моє дитинство минуло поруч із солдатами, тому вибір служити в армії у мене, мабуть, зародився у крові. Коли мій двоюрідний брат Володимир вступив вчитися на десантника в Одеський інститут сухопутних військ, я пішов по його слідах”. Після закінчення навчання Олександр міг залишитися служити в Одесі, але вибрав бойову 80-ку (на той час називалася 6-та окрема аеромобільна бригада), яка базувалася у Хирові, що у Старосамбірському районі Львівщини.

Пройшовши лікування після поранення та реабілітацію, полковник Олександр Тимощук повернувся у Збройні сили, щоб передавати знання та досвід, який здобув за два десятки років військової служби. Нині служить у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на посаді заступника начальника кафедри вогневої підготовки факультету бойового застосування військ. Серед курсантів полковник Олександр Тимощук користується величезним авторитетом, адже є взірцевим офіцером, який показав приклад відданого служіння Батьківщині. «Нині, якщо людина вже пішла вчитися на військового, то це патріот, - каже полковник. — Адже кожен знає, що після закінчення навчання опиниться у зоні АТО. Зі свого досвіду я їм кажу, що кожен командир повинен знати усю роботу солдата, і, якщо буде потрібно, має його замінити».

На свою першу війну Олександр Тимощук потрапив 2001 року — це була миротворча місія у Косові. Поїхав на Балкани молодий офіцер цілком несподівано, в останній момент у ротацію додали один взвод, і Олександра призначили його командиром. «У зоні моєї відповідальності було 8 населених пунктів, відповідав за безпеку мешканців, - пригадує. — Наша присутність була більш схожою на поліцейську місію, адже під час загострень доводилося вдягати каски, брати щити і заспокоювати людей».

Бойовий досвід Олександр здобув у 2004 році у миротворчій місії в Іраку. «В Іраку знову був командиром взводу. Основним завданням батальйону була охорона бази Ель-Кут, - пригадує. - Воювали пліч-о-пліч з американцями, тож агресію місцевих вдалося швидко загасити. Дошкуляла погода — спершу потрапили у сезон мошкари, згодом, коли пригріло сонце, температура сягала 65 градусів».

Після восьмимісячного перебування в Іраку Олександр знову поїхав у Косово. Саме у миротворчих місіях, каже офіцер, будучи молодшим командиром, навчився приймати важкі рішення.

У 2003 році 80-та аеромобільна бригада була передислокована з Хирова до Львова. Тут Олександр одружився, має двох дітей. «Нарешті відчув, що означає повертатися додому, до сім’ї, де панує радість. У мене син народився перед початком АТО, тому дуже хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше, хочеться бути поруч з дітьми, бачити, як вони ростуть».

Із постійного місця дислокації на схід України 80-та бригада вирушила на початку березня 2014 року. На полігон поблизу Чернігова техніку перевезли залізницею, а військовослужбовців — літаками. На полігоні бригада пройшла бойове злагодження, і звідти її передислокували у Сумську область, де була загроза вторгнення з боку Росії. Спершу бригада розгорнулася неподалік Конотопа, де місцеві мешканці додали впевненості своїм захисникам. «Коли ми проїжджали, нас усюди зустрічали люди — вони з прапорами, з радісними обличчями виходили на вулиці, площі, вітали нас. Це було дуже приємно, - пригадує боєць. — А коли ми «вийшли» на кордон, люди почали привозити їжу, воду, одяг. Увечері приїжджала місцева влада і запитувала, що нам необхідно для облаштування позицій, а вже вранці була техніка, будматеріали, приходили місцеві чоловіки, вантажили, копали. На позиціях були десь тиждень, згодом нас замінила «піхота»».

Полковник згадує, коли на початку квітня 2-га рота його батальйону зайшла в Луганський аеропорт, то бійці були охоронцями майна та громадського порядку: «Вони як зайшли, то все функціонувало, літаки сідали. Коли аеропорт закрили, хлопці «пилинки здували», підлоги мили, дивилися, щоб ніхто нічого не вкрав». Сам Олександр Тимощук у Луганський аеропорт потрапив аж у липні 2014 року. До цього часу командував двома іншими ротами під час блокування державного кордону, брав участь у боях та звільненні Слов’янська. Коли ж на чолі батальйонно-тактичної групи прорвався на летовище, то замість аеропорту побачив руїни, які щодня з артилерії обстрілював ворог.

У Луганському аеропорту Олександр перебував близько тижня. Саме з летовища українська армія вирушила на звільнення від терористів Лутугіна, Георгіївки та інших сіл і селищ аж до міста Антрацита. Десантники були штурмовим загоном, за ними рухалися бійці 24-ї і 30-ї механізованих бригад, які закріплювалися на звільнених територіях. На початку серпня сили АТО вибили терористів із селищ Новосвітлівка і Хрящувате, таким чином перекривши дорогу на кордон і практично взявши Луганськ в оточення.

Пригадуючи перебування в зоні АТО, Олександр каже, що з боку місцевих мешканців не було вираженої агресії до українських військових: «Ми намагалися розташувати людей до себе, роздавали харчі - гречку, цукор, а самі трималися на сухпайках, демонстрували, що наша армія не грабує, а допомагає, - пригадує офіцер. - У Червоній Поляні, коли ми заходили, люди були не проти нас. Але просили зайняти позиції на віддалі від населеного пункту, бо якщо у ньому буде армія — то по ній будуть вести вогонь. Люди розуміли, що бойовики не зважали на цивільних. Міста були налаштовані нейтрально до нас, по селах негативу зовсім не було».

Коли підрозділ полковника Тимощука перебував поблизу Лутугіна і Георгіївки, то на його телефон почали надходити повідомлення з картами ворожих мінних полів та блокпостів. Полковник дивується, звідки люди дізналися його номер телефону. «Це була достовірна інформація, бо, окрім карт, вони попереджали нас про обстріли та атаки. Інформація завжди підтверджувалася. Нині ці люди, які вболівають за Україну, перебувають під окупацією і чекають свого звільнення».

У зоні АТО полковник Олександр Тимощук зустрівся зі своїм родичем - двоюрідним братом Володимиром, по чиїх слідах понад двадцять років тому прийшов у десант. Чоловік був мобілізованим та проходив службу командиром розвіду­вальної роти 95-ї аеромобільної бригади. А в Луганському аеропорту Олександр Тимощук служив разом із чоловіком рідної сестри — хірургом Валерієм Пастернаком, який у складі мобільного госпіталю надавав допомогу пораненим.