«Наша армія – не хлопчики для биття»

Два місяці на передовій на сході працюють дві знімальні групи унікального проекту про події в зоні АТО – «На периметрі» телеканалу ZIK – журналісти Юрій Герун, Мирослав Ганущак та оператори Вадим і Юрій Дмитріви. Щодня хлопці спілкуються із військовими, під час прямого зв’язку розповідають останні новини з фронту. Вони підготували цикл репортажів з найгарячіших точок сходу, побували під обстрілами. А під час останньої поїздки Юрій Герун, який, до речі, раніше служив добровольцем у зоні АТО, і Вадим Дмитрів навіть зробили бойову вилазку в табір диверсантів разом з українськими військовими.

З розповіді про перший розвідницький досвід і розпочали свою розмову Юрій та Вадим.

Вадим Дмитрів. Одне з найяскравіших вражень – бойова вилазка із бійцями 24-ї бригади. Відчули сповна, що таке робота розвідника – коли на тобі 20-30 кілограмів екіпірування, на вулиці спека, а треба пробиратися через чагарі, болото. Маршрут становив 5-6 кілометрів, доводилося рухатися повільно і тихо. За годину долали 1-1,5 кілометра.

Коли впритул підійшли до диверсантів, було поранено двох бійців, на щастя, не дуже серйозно.

Юрій Герун. Вирушили в дорогу з самого ранку, не поснідавши. У вилазці пробули увесь день, практично без води. Під час «походу» переконалися, що людський організм має величезний запас сил. В екстремальних умовах проявляються якості, про існування яких у звичайному житті навіть не здогадуєшся.

А головне, побачили, що наші військові не сидять в глухій обороні, намагаються дізнатися більше про противника. Наша армія – не хлопчики для биття. Українські солдати добре справляються із завданням знаходити і ліквідовувати ворога. Намагаємося це передавати через сюжети, перебуваючи в епіцентрі подій, а не просто спостерігаючи за ними.

– Коли було максимально страшно?

В. Д. Коли рухалися у вилазку, то чули звуки ворожої техніки. А коли поверталися назад, здобувши трофеї, нам у спину стріляли. Потім починаєш абстрагуватися від цього, розумієш: попри все, треба рухатися вперед.

Ю. Г. У хлопців був настільки потужний заряд енергії, що передався і нам. Тим паче, я маю досвід участі в АТО як військовий, тому знаю, що може чекати у таких вилазках – може прилетіти якась «шалена» куля чи снаряд… Від такого ніхто не застрахований. Але це те саме, що кожен у звичайному житті може потрапити у ДТП.

– Військові не бояться брати журналістів, які не знають специфіки розвідувальної роботи, у такі вилазки?

В. Д. Дуже бояться. Але розуміють, що наша робота також важлива. Якщо є змога, готові брати нас з собою на завдання, щоб ми могли показати людям, що і як насправді відбувається. Річ у тім, що більшість журналістів приїжджають на місця бойових дій уже постфактум. Збирають лише усні свідчення про те, що сталося. Це не передає повної картини. Коли ж опиняєшся у водовороті подій, то можеш показати наші війська в дії – їхню злагодженість, їхню роботу.

Ю. Г. Бійці, які серйозно понюхали пороху, кажуть, що були ситуації, коли журналістів справді бракувало. Наприклад, в Іловайську. Військові вважають, що було б непогано, якби з ними тоді були хороші репортери, оператори, які б усе зафільмували, зняли, як бійці виходили з котла, які накази тоді давало командування. Є багато свідчень, є навіть любительське відео, але це не дає чіткої картини, що там сталося насправді, хто «здав» Іловайськ.

– Як військові журналісти, ви маєте право користуватися зброєю?

В. Д. Ні, ми цивільні люди. Хоча, ймовірно, потрібно проводити спеціальні курси підготовки для журналістів, які працюють у зоні АТО, навчання із поводження зі зброєю.

Ю. Г. За журналістськими стандартами, ми не маємо права тримати зброю в кадрі навіть як експонат. Маємо певні засоби захисту. Той же бронежилет, але автоматів нам ніхто на дає. За журналістами прикріплюють людину, яка їх супроводжує під час зйомок, проводить інструктаж. Маємо при собі військову аптечку, щоб мати змогу надати першу допомогу.

– Чи берете з собою у зону АТО талісмани чи обереги?

Ю. Г. Маємо образки і молитовники військовослужбовця, які нам подарували самі бійці. Самі ж військові часто кажуть, що образок, подарований мамою, – це навіть кращий захист, аніж бронежилет.

– Військові забобонні люди?

В. Д. Радше вірять у якісь символи. Бійці 24-ї бригади встановили капличку-бліндаж, її освятив священик зі Львова. Хлопці перед боями, завданнями ходять туди молитися. І от саме перед цією вилазкою двоє бійців молилися в капличці. Коли почався обстріл, вони були поруч хлопців, яких поранило. А їх навіть не зачепило.

– На передовій ви спілкуєтеся не лише з військовими, а й місцевими мешканцями. Які зараз у них настрої?

Ю. Г. Різні… У тих місцях, де наші давно дислокуються, допомагають місцевим, там хороше ставлення. У більшості сіл спілкуються українською. Інша ситуація в містах. У нас на машині був намальований тризуб – вночі його закреслили і дописали «хунта», «Путін-лідер» і так далі.

В. Д. Багато хто досі вважає, що у війні винна влада з Києва. А ще говорять: «Ми хочемо «міра», хоч при українцях, хоч при китайцях». Не ідентифікують себе як українців, не розуміють, що живуть на українській землі, що нам треба триматися разом, а не домагатися «міра» хоч при китайцях.

– Як ставляться рідні до того, що вирішили бути військовими журналістами?

Ю. Г. Мама переживає, але для неї це краще, аніж коли я просто був військовим. Зараз щодня дивиться мої сюжети, бачить, що зі мною все гаразд.

В. Д. Мої рідні також дивляться всі репортажі, телефонують, уточнюють інформацію.

– Після пережитих емоцій, побаченого на війні зможете повернутися у цивільну журналістику?

Ю. Г. Маємо досвід звичайної журналістики, тому і в ній можна займатися цікавими речами. А досвід, здобутий у зоні АТО, не завадить у нашій діяльності.

Розмовляла Наталія Вихопень.

Фото Юрія ДАНКЕВИЧА.

«На периметрі»,щобудня о 21.35на телеканалі ZIK