Андрій ПАРУБІЙ: «Коли говорять про третій Майдан, відповідаю: другий Майдан триває досі»

Його встановлено в ознаменування новітньої боротьби українців за демократію, за європейський вибір, на честь початку національних революцій сучасності — Майдану 2004 року і Євромайдану 2013-2014 років, які символізували наше розставання з радянським минулим. У вирі обох цих віхових подій був Андрій Парубій. У першу річницю Революції Гідності колишній комендант Майдану разом з тисячами побратимів із «Самооборони» пройде у Києві маршем у пам’ять про ті буремні події, вшанує пам’ять героїв Небесної сотні. А напередодні він поділився спогадами про найяскравішу подію свого життя, пролив світло на деякі її маловідомі епізоди.

— Якби вам випало готувати мемуари про Революцію Гідності, які з її фрагментів внесли б у книгу?

— Не планую писати мемуарів. Можливо, візьмуся за них пізніше, коли психологічно «відійду» від цих подій. Ті драматичні дні важко навіть згадувати, а не те щоб викладати їх на папері…

Не забудеться, звичайно, початок, вечір 21 листопада. Не було чіткого плану, розуміння, що робити, але було глибоке переконання, що і вдома не можна сидіти, коли режим Януковича вирішив поховати євроінтеграційні надії українців.

Етапні моменти — жорстоке побиття студентів в ніч на 1 грудня. Під час розгону студентів влада розраховувала, що суспільство злякається, як це було в інших пострадянських країнах, поховається по домівках. Але українці показали себе волелюбним народом.

Як зараз перед очима 19 січня, події на вул. Грушевського, коли пролилася перша кров. Тоді проти майданівців силовики вперше використали осколочні гранати. Я і чимало моїх друзів були поранені, багато хто втратив очі. Були перші смерті. Коли тримав на руках убитого Сергія Нігояна, у голові все переверталося...

— Російське керівництво дорікає Заходу за експорт “кольорових революцій”, зокрема в Україну, покладає на нього вину за нинішню кризу у нашій державі. Чим для підтримки майданівців допомогли Європа, Америка?

— Путін ніяк не може збагнути, що є такі речі, як демократичне суспільство, громада, закономірні історичні процеси, які відбуваються без чиїхось вказівок… З нашими західними партнерами я у ті дні спілкувався інтенсивно. Один з дипломатів говорив, що у кабінеті Парубія більше послів, ніж у Міністерстві закордонних справ. Моральна підтримка означала багато. Важливими були санкції, які світ застосовував проти диктатора Януковича. Але можу сказати відверто: західні друзі просили про одне — не загострювати ситуації, пом’якшувати її, домовлятися. Ніхто не радив нам, як організовувати Майдан. Майдан був енергетичним струменем, загальнонаціональним здвигом, якого не можна ні готувати, ні консультувати, яким не можна було управляти. Я часто тоді повторював: Майдан керує, а не керують Майданом. Треба було вміти його чути і виконувати його волю.

— А чи був російський вплив?

— Він був весь час, особливо, коли революція вступила в активну фазу. На базі нашої «Альфи» базувалися російські спецпідрозділи. За словами американського бізнесмена Сороса, президент Росії Путін підбивав Януковича на використання збройної сили проти майданівців. На самому Майдані діяли групи людей, яких стимулювала і якими керувала Федеральна служба безпеки Росії. Вони намагалися посіяти хаос, сутички, внутрішнє протистояння, щоб у такий спосіб скомпрометувати Майдан. Підбурювали громадських діячів: політиків треба усунути з Майдану, створити свій силовий підрозділ, не пустити партійців на сцену, давати слово тільки тим, на кого ми вкажемо. Двічі були спроби силового захоплення сцени. Стояло завдання спровокувати масштабну бійку на Майдані, що дало би владі привід ввести війська, «на вимогу мирних киян відновити громадський спокій»…

Пригадуєте історію, коли у Будинок профспілок замість ліків передали пакунок з вибухівкою, внаслідок чого було важко поранено нашого активіста. Це була спецоперація зовнішньої сили, виконати її доручили одній із засланих груп. Ми нейтралізували провокаторів. Представники «Самооборони» Майдану знайшли їхнє помешкання неподалік Майдану і за кілька годин до того, як вони мали розпочати бійню, зайшли до них, дали час зібратися, під охороною вивели за межі барикад і попередили: якщо з’являться знову — будуть покарані.

— У Євромайдану було кілька критичних моментів...

— Зокрема, 18 лютого, коли за рішенням Ради Майдану ми пішли у похід до Верховної Ради. У той день проти нас вперше почали використовувати бойову зброю «тітушки», члени харківського «Оплоту», які стояли у Маріїнському парку. З Росії привезли гранати зі значно токсичнішим, ніж раніше, газом. У тих боях кількасот наших хлопців з гострими отруєннями опинилися в лікарнях, була велика кількість загиблих і поранених. З Майдану у Маріїнку пішло три з половиною тисячі членів «Самооборони», повернулося десь 700-800. Частину наших хлопців захопили у полон міліція і “тітушки”...

Ви запитували про російський слід. Думаю, найбільше він був очевидним 20 лютого. На власні очі того дня бачив, як снайпери стріляли і у протестувальників, і у бійців «Беркута». Диявольська роль Путіна полягала у тому, щоб залити кров’ю Майдан, змусити силові структури жорстоко розігнати його. Для Москви це вирішувало б два питання: встановлення повністю підконтрольного Кремлеві режиму і остаточне відрізання України від Європи. Але Путін ніколи не міг уявити собі, що у спровокованому ним протистоянні переможуть не силові підрозділи, а народ.

— У ніч на 20 лютого “Беркут” підійшов впритул до сцени. Сили оточених майданівців танули. Не допомагали захисні бар’єри з вогню. Здавалося, захисників ось-ось підімнуть. Що тоді спинило силовиків?

— «Беркут» зупинили самоорганізовані люди, їхній рішучий опір. Захищалися і «коктейлями Молотова», і камінням. Зупинили навалу своєю силою і духом. На оборону Майдану зліталися звідусіль.

— Чи існувала можливість врегулювати протистояння влади і народу без крові? Чи був готовий президент дати зад­ній хід?

— На Майдані вирішувалося не стільки політичне, як геополітичне питання. Наша національно-визвольна боротьба була протистоянням Путіну. Янукович був лише його маріонеткою. Володар «Межигір’я» займав жорстку позицію щодо Майдану, був переконаний, що для розгону протестувальників йому достатньо буде півгодини. Учасникам переговорів від опозиції він казав таке: «На деякі компроміси ми можемо піти, але в цілому, щоб ви розуміли: оту вашу «бомжатню» ми можемо розігнати швидко. Тільки моя добра воля, що цього не роблю…».

Пригадую голосування за диктаторські закони 16 січня. Більшість депутатів від Партії регіонів не хотіла їх підтримувати. Я застерігав: «Ви будете не кнопки на пульті натискати, ви будете натискати на спускові гачки. Не робіть цього!». Жінки-«регіоналки» плакали, казали, що не голосуватимуть. Але прийшов Янукович і після «накачки» вони вийшли як слухняні солдатики. Янукович був радикалом, загострював ситуацію. Напевно, у його команді були тверезі голови. Свою позицію вони могли висловити у приватних розмовах. Але коли їх збирав “Хазяїн”, змінювалися, займали агресивну лінію. На всіх ключових постах у державі стояли не просто люди Януковича, а креатура Путіна. Підтвердженням цього є те, що вони нині ховаються у Росії.

— Чи мав Майдан контррозвідку, свої “очі і вуха” у таборі Януковича?

— У нас було п’ять-сім джерел інформації. Щоправда, ми ніколи не знали, яке з них говорить правду, а яке зв’язувалося з нами за завданням Банкової. Одне джерело три доби підряд запевняло, що такої-то ночі буде штурм. Невідомо, чи справді мала бути ця атака, і ми своєю мобілізацією її спинили, чи нас намагалися вимотати псевдоінформацією… 11 січня точно знали, що о першій ночі штурмуватимуть Майдан. Пригадую, ми з Русланою на сцені доспівували гімн і бачили, як по Інститутській зверху спускаються тисячі чорних тіней. Я дав команду: «Майдане! Підготуватися до оборони!».

— Про особисту безпеку «вождів революції». Куди у часи Майдану ви і ваші соратники евакуйовували свої сім’ї?

— Було багато пропозицій. Пропонували вивезти рідних у Грузію і Польщу. Я відмовився. Тисячі моїх солдатів на Майдані не мали змоги евакуювати свої родини. Не може командир вирізнятися від солдата. Евакуація була б невірою у нашу перемогу…

Під час Майдану на мене вийшла людина-інкогніто — з прихованим обличчям, у балаклаві. Сказала, що є членом однієї з трьох спецгруп, які послано з-за кордону в Україну (дві з Росії, одна — з Білорусі). За словами цього невідомця, одній з груп поставили завдання нейтралізувати мене. Інші групи мали дестабілізувати обстановку на Майдані, біля зарубіжних посольств. Родичі цього чоловіка є українцями, тож він вважав своїм обов’язком попередити мене. Так і сказав мені: «Ты — цель». Пояснив, який був задум: якщо розстріляти когось з опозиційних керівників — виникне великий міжнародний скандал. А Парубій, мовляв, не є лідером політичної сили, його нейтралізація не викличе великого шуму… Я одягнув бронежилет, але спеціальної охорони не брав. Розумів: якщо діють професіонали, жодна охорона не допоможе…

— В яку суму обійшлося забезпечення Майдану: харчі, транспорт, зв’язок, пальне, електроенергія, одяг, ліки?

— Це неможливо підрахувати. Під час недільних віч ми збирали фінансів більше, ніж треба було, у будні суми надходжень становили 20-30 відсотків від потреби. Треба було харчувати майданівців (іноді доводилося обслужити 80-100 тисяч людей), оплатити оренду сцени, закупити дрова, ліки і все інше. Тоді на виручку приходили політичні партії з їхніми фінансовими і організаційними можливостями. Була неймовірна самоорганізація. Пригадую, о другій ночі прибігають до мене з-під стели: дрова закінчилися! Іду на сцену, беру мікрофон: хто мене чує, допоможіть! Відгукнулися кияни: їхали у торгові центри, завантажували у багажники дрова і підвозили їх до барикад. Виникала інша проблема, і тут же з’являлися сотні людей, готові її вирішити.

— Зараз можна почути заклики до третього Майдану. Дехто каже: якщо нова влада не буде виконувати настанов революції, її зметуть, як попередню...

— Коли говорять про третій Майдан, відповідаю: другий Майдан триває досі. Чотири тисячі бійців «Самооборони» перебувають на передовій, у рядах добровольчих батальйонів. Десятки тисяч людей, які допомагали Майдану, працюють для фронту. Енергетичний потік продовжується...

Словами про третій Майдан я б не розкидався. Тим більше зараз, у час війни. Для України важлива внутрішня стабільність. Розхитування ситуації зсередини — якраз те, чого найбільше хоче наш супротивник. Виженемо окупанта, захистимо нашу державу — тоді й розберемося з усіма іншими питаннями.

— Сюрпризом було ваше призначення секретарем РНБОУ. Ще більшою несподіванкою стала ваша відставка...

— У той період найголовнішим було втримати країну. Коли ми прийшли до влади, чи не єдиними, на кого могли покластися при обороні держави, були оті кілька тисяч зморених після боїв на Майдані бійців «Самооборони». На посаді секретаря РНБОУ я займався тим, щоб ситуація у країні «не посипалася». Коли армія ще не готова була воювати, важливим було створення добровольчих батальйонів, Національної гвардії. Багато генералів поховалися, «похворіли», їх неможливо було знайти. Наша команда зробила все, що змогла...

Щодо відставки. У мене з президентом був різний погляд на деякі речі. Зокрема, на так званий мирний план врегулювання ситуації на Донбасі. Водночас розумію: є глава держави, якого обрала більшість українців, він має право на реалізацію своєї концепції. На посаді секретаря РНБОУ треба було або втілювати візію президента, або відійти. У час війни не може бути жодних протистоянь. Я не міг реалізовувати речі, в які не вірив. Казав Петру Олексійовичу, що не зможу переконати тисячі добровольців на фронті, як важливо домовлятися із сепаратистами. Тому пішов. Але коли виникне потреба у моїй допомозі, задля національної безпеки готовий підставити своє плече українській владі.